Дорогії земляки!
Ми розміщуємо новини про життя українців з усього світу.
Надіємось на співпрацю.
Надсилайте свою інформацію - ми постараємось розміщати її на наших сторінках:
Бажаємо всім щастя й успіхів !!!

"Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно!

А голос був - із щирого срібла…"

Павло Тичина

1940 рік, ніч 15-16 липня.

Передмова

Починаючи з 1995 року українське товариство "Вербиченька" займається просвітницькою роботою в Татарстані. Ми проводимо літературні, музичні, історичні, поетичні свята і вечори, на яких знайомимо присутніх з видатними постатями української культури і історії. Після одного з літературно-музичних вечорів, який було присвячено видатній українській співачці Соломії Крушельницькій, до мене підійшла з залу літня жіночка і запитала, чи можу я такий вечір присвятити і Оксані Петрусенко, теж чудовій українській співачці. На той час про Оксану Петрусенко я нічого не знав, але це ім'я запало в душу.

Довгих 4 роки я збирав матеріали про цю видатну постать. Якось довелося гостювати в Казані у Віктора Івановича Селюка. Він 1917 року народження, колишній актор і театральний художник, людина незвичайна, непересічна. Я запитав його про Оксану Петрусенко. Він зразу заспівав одну з її пісень і сказав, що не тільки її чув, а навіть бачив на власні очі, приймаючи участь разом з нею у концерті на Полтавщині в кінці 30-х років. Він так жваво згадував про неї, про театри тих часів, я наче поринув у ті часи і побачив все на власні очі. Ідея літературно-музичного заходу, присвяченого Оксані Петрусенко почала втілюватися в життя.

Цікавого матеріалу про українську співачку в російській провінції дістати просто неможливо. Звертався я до знайомих і незнайомих людей по всьому світу. В 2004 році я був у Києві у знаного музикознавця Михайла Головащенка (нині покійного) і запитав його про Оксану Петрусенко. Пан Михайло познайомив мене з людиною, яка все своє життя досліджує творчість Петрусенко і знає про неї все, то був Микола Федосієвіч Кагарлицький. Ми домовились по телефону про зустріч. Наступного дня я був у Кагарлицького. Я розказав йому, який вечір збираюсь влаштувати, які заходи  проводжу в Татарстані, показав наші афіші, буклети. Він все уважно передивився.

Далі мова пішла про Оксану Петрусенко. Микола Федосієвич подарував мені одну з своїх книг про неї. А потім розповів те, що у книжку не ввійшло. Книжки виходили в радянські часи, коли існувала жорстка цензура, яка пильнувала за кожною літерою і багато матеріалу залишилося поза сторінками. Наступного дня ми знову зустрілися. Він подарував мені ще дві аудіокасети з піснями Оксани Андріївни, якісні фотознімки і знову ми говорили про життя Петрусенко. Через місяць я знову був у Києві, заходив до пана Кагарлицького. Він розповів мені ще більше цікавих подробиць. Тепер я мав достатньо матеріалу і знань, щоб влаштувати справжнє свято української музики і достойно висвітлити образ видатної української співачки високого рівню.

Дитинство. Юність. Молодість.

Оксана Петрусенко народилася 5 лютого (за новим стилем) 1900 року в Балаклаві біля Севастополя. В довідниках подається інша дата і інше місце народження, але Миколою Кагарлицьким були віднайдені в Севастополі архівні матеріали, які дозволяють точно сказати де і коли вона народилася. Батько, Андрій Оліфірович Бородавка був родом з Малої Балаклії Харківської області, мав чудовий голос, служив на Чорноморському флоті матросом, саме там його прізвище військовим писарчуком переробили на Бородавкіна. Мати, Марія Іванівна Кулєшова, була родом з Орловської губернії. В книзі про шлюб Олександро-Нєвської церкви м. Севастополя зберігся запис про шлюб "крестьян А.Е.Бородавкина 25 лет и М.И.Кулешовой 18 лет".

Оксані було лише трошки більше року, коли весною 1901 року батько помер від туберкульозу. Мати вийшла ще раз заміж, але новий чоловік безбожно пиячив, і після народження брата Івана, вони розлучились.

В таких умовах, у бідності й нестачах почалося життя Ксенії Бородавкіної. Дитиною вона співала в церковному хорі в Севастополі, грала на гітарі, рано почала заробляти. З 14 років поденно працювала в Севастопольському порту, з 17 років співала в аматорських концертах. Це були бурхливі революційні роки і аматорських колективів було немало. Одним з таких колективів був самодіяльний хор "Рада" в Севастопольському військовому порту. В ньому співали переважно матроси і було декілька дівчат. 11 липня 1917 року Оксані пощастило бути на концерті Федора Шаляпіна в Севастополі. На початку концерту він вийшов у матроському строю з червоним прапором і заспівав "Песнь революции" на власні слова і музику. Після концерту подруги порадили їй підійти до Федора Івановича, щоб він послухав її голос, але дівчина не наважилася.

У вересні 1918 року Ксенія пішла з дому з музично-драматичною трупою Степана Глазуненка. Мати не хотіла відпускати донечку, і Ксенія вирішила втекти таємно. Якимось чудом  мати про все дізналася, і коли поїзд вже відходив від перону, у вікні Ксенія побачила матусю. Трупа мандрувала з виставами по Україні. Чому Ксенія покинула трупу Глазуненка невідомо, але через два місяці молода дівчина прийшла до Херсонського театру. Прийшла в солдатській шинелі і у великих солдатських чоботах. В цьому театрі їй дуже пощастило. Вона зустріла людей, з яким зберегла добрі стосунки на все своє життя.

Очолював театр Іван Лукич Сагатовський, актор, режисер, і просто доброзичлива людина. Його дружина Катерина Людвіговна Лучицька почала вчити Ксенію основам сценічного мистецтва, показувала, як треба поводитись на сцені, яка має бути дикція, інтонація, вона ж закликала не копіювати її гру, а шукати свій образ. В тому ж театрі Ксенія зустріла Петра Павловича Бойченка. Коли він вперше почув голос Ксенії Бородавкіної, захоплено вигукнув: "Спавжній діамант!". Він почав її вчити співати правильно, давав основи вокального мистецтва, вчив читати ноти з листа. Саме він придумав Ксенії Бородавкіній сценічний псевдонім Оксана Петрусенко. Вона співала в хорі, іноді грала невеличкі ролі.

Йшла Громадянська війна, театр часто виїжджав на фронт. Яких тільки пригод не траплялося. Іноді влада в самому Херсона мінялася чотири рази на день. Часто витупали в селах. Петрусенко згадувала, як під час однієї вистави до залу ввійшли махнівці. Вони запитали:

-Що ви граєте?.
-"Наталку-Полтавку"
-Яка дія?
-Друга.
-Спускайте занавіс, починайте спочатку!

В 1920 році в Херсон приїхав виступати видатний український актор Панас Карпович Саксаганський. Петрусенко грала Наталку, а він Возного. Вони відіграли 10 спектаклів, і це були 10 справжніх уроків високого мистецтва. Возний в трактовці Саксаганського був не комічним дурнуватим підстарком, а людиною, якій випало складне життя, але яка в душі зберегла порядність і людські почуття. Співала Петрусенко гарно, але дістала зауваження Саксаганського відносно реплік. Ще не раз їх творчі шляхи перепліталися, і кожна зустріч була для Оксани творчою школою.

В 1921 році Херсонський театр розпався. Довгі сім років Петрусенко мандрувала по Росії й Україні в складі пересувних музично-драматичних труп.

Віктор Іванович Селюк докладно розповідав про ці трупи. Актори в них  обов’язково вміли співати, танцювати, малювати, грати на музичних інструментах, виконувати драматичні ролі і обов’язки адміністратора. Тобто зайвих людей в трупах не було. Треба було мати не амбітний характер, щоб виконувати сьогодні головну роль, а назавтра якийсь епізод. Сувору школу життя в мистецтві Оксана Петрусенко пройшла за ці довгі сім років, але в усіх трупах вона вирізнялася своїм чудовим неповторним голосом.

Київський період

В 1923-24 роках вона навчалася в Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка. Одночасно вона двічі на тиждень брала уроки у видатного музичного педагога Олени Олександрівни Муравйової, яка жила на вулиці Підвальній 8, одним з учнів якої був Іван Семенович Козловський. Олена Олександрівна високо цінувала Оксану і казала: "Щоб стати гарною співачкою треба мати тут, тут і тут, -  пальцем  показуючи на скроні, горло й серце - якщо десь не вистачає, виходить посередній співак". Закінчити навчання не вдалося. Оксана закохалася в співака-баритона Мефодія Семенюту-Барила. Сумісного життя, нажаль, не вийшло. Оксана завагітніла, навчання стало неможливим, вона покинула Київ і поїхала в Калугу в пересувну трупу Сагатовського.

16 січня 1925 року Оксана народила сина Володимира. Влітку 1925 року Оксана поїхала до Харківського оперного театру в надії залишитися в Харкові працювати. Витримала проби, але працювати там не получилося. Головним диригентом театру був Лев Петрович Штейнберг. Як кожна непересічна людина, він мав свої "закидони", любив брати співачок за нижню щелепу і приказувати "Молодец! Хорошо поёшь!". Коли після проби він підійшов до Оксани Петрусенко і намагався взяти її, як і всіх, вона не стерпіла, і відштовхнула його. Дівчина вона була досить росла і сильна, диригент відлетів досить далеко... Ображено він підскочив і виніс вирок: "Вы не приняты в театр!". З малою дитиною Оксана знову поїхала до Сагатовського в пересувну трупу.

Майстерність Оксани зростала. Сагатовський, зважаючи на її вокальні дані наважився навіть поставити оперету "Сільва". Нелегко було вчорашнім парубкам і дівчатам освоювати "світські манери", до того ж диригент повикидав з оперети всі складні частини, але, як писала Самарська газета, "Сильва прошла с Венской легкостью".

 Казанський період

У вересні 1927 року після успішних гастролей музично-драматичної трупи Оксана Петрусенко одержала пропозицію співати в оперній труппі Казанського оперного театру і погодилася. По-перше, це був крок до майстерності. По-друге, набридло бути "гастролёршей без пристанища". По-третє, справи в пересувній трупі помітно погіршали, її друзі Лучицька і Сагатовський поїхали працювати в Дніпропетровський міський театр. В Казані вона мала дуже вдалий дебют. 13 грудня 1927 року вона співала Оксану в опері Петра Чайковського "Черевички". Співати Вакулу запросили з Свердловського театру тенора Василя Москаленка (учень Станіславського і Немировича-Данченка). Він так завзято цілував її на сцені, що сценічний образ переріс у значно більші почуття. Незабаром вони почали жити разом на вулиці Проломній, а потім зареєстрували свій шлюб.

В цей час Петрусенко багато займалася з професійними викладачами, удосконалюючи майстерність. Глядачі і критика звертали увагу на те, що вона свої ролі не лише співає, а вживається в них "достигая высокой степени художественной правды". Співала Оксана не лише в театрі, співала в кінотеатрах перед фільмами, мала численні концертні програми, де виступала разом з чоловіком Василем Москаленком. Причім, в афішах тих часів Москаленко стояв першим. Популярність Петрусенко зростала і в Казані її почали називати "Украинский соловушка". Восени 1928 року в Казань з Харкова приїхав диригувати Лев Петрович Штейнберг. Він пізнав її, похвалив за вдалий виступ, дуже жалкував, що так вийшло в Харкові 3 роки тому, вибачився, і розсталися вони друзями. Ще не раз у майбутньому їх творчі шляхи перехрещувалися, і Лев Петрович зробив немало доброго в житті Оксани.

З Казанським оперним театром вона об'їздила весь Татарстан, виступала в Чистополі, Бугульмі, декілька разів була в Йошкар-Олі (сучасна столиця Удмуртії).

Восени 1929 року Петрусенко переманили до Свердловського оперного театру. 27 вересня 1929 року була дана велика прощальна програма в приміщенні Татарського академічного театру.

Свердловський період

Запрошення до Свердловського театру безперечно було великим кроком вперед. Свердловський театр між провінціальними театрами помітно вирізнявся своїми видатними співаками і чудовим фінансовим становищем. Але виникали проблеми:

- Петрусенко ще не була "репертуарной певицей" - знала не багато оперних партій, а ті, які знала співала на казанських сценах лише по кілька разів. Про це вона сама чесно сказала директору Свердловського театру. Він був хоч і здивований, але  приємно вражений її відвертістю і чесністю.

- Василь Москаленко. Він вже працював у Свердловську і його як співака знали. Знали, що головні партії він співати не може. Тому брали в театр перш за все Оксану, а Василь йшов на другорядні ролі.

Перші 3 місяці у Свердловську Петрусенко співала лише в "Черевичках" Чайковського. На інші головні ролі театр запрошував співачок з Москви і Ленінграду. Петрусенко продовжувала під керівництвом гарних педагогів удосконалювати свій репертуар. Через 3 місяці вона співала головні партії у всіх спектаклях і співала чудово. Свердловський період був не довгим, але важливим для удосконалення Петрусенко як оперної співачки.

 Самарський період

Переїзд в Самару був раптовим, для багатьох мало зрозумілим і очевидним "кроком назад" для Петрусенко як співачки. В 1931 році в Самарі була зорганізована "Средневолжская краевая Государственная опера". Не було досвідчених співаків, диригентів, режисерів. Василь Москаленко співаючи в Свердловську другорядні партії, сподівався, що в Самарі його таланту вистачить на перші ролі. Він і був головним ініціатором переїзду. Репертуар був слабий. Часто спектаклі трималися лише на голосі Петрусенко. Незабаром у театрі з'явився режисер-новатор Варламов. Він бачив образи своїх героїв в "социально-карикатурном аспекте". Невдалі постановки зводили нанівець виконавчий талант Петрусенко. А гастролі в Ашхабаді в 1932 році взагалі завершились повним провалом. Лише на третій сезон в Самарі Оксана виконала партію Купави в "Снігуроньці" так, як грала в Свердловську, а не так, як трактував Варламов. І це принесло гучний успіх. Вона стала першою солісткою самарської опери, яка одержала звання народної артистки Російської Федерації.

Саме в Самарі Петрусенко познайомилася з видатною російської співачкою Надією Василівною Нєждановою. При знайомстві Оксана сказала: "Я українка, народилася в Кривій Балці, що в трьох кілометрах від Одеси". Під час довгих розмов  йшлося і про Федора Івановича Шаляпіна. Нєжданова розповіла, що свою творчу біографію Шаляпін починав в українській пересувній труппі Григорія Йосиповича Любімова-Деркача. Співав Миколу і Петра в "Наталці-Полтавці", Султана в "Запорожці за Дунаєм", Остапа в "Ой, не ходи Грицю…".

В 1934 році столицю України з Харкова було переведено в Київ. Київський театр ширився й міцнів. Оксана Петрусенко написала туди листа і одержала запрошення на проби.

 Перший Київський період

14 липня 1934 року Петрусенко разом з сином і чоловіком приїхала до Києва. З вокзалу вона відразу пішла до Київського академічного театру опери та балету. Знайшла директора Яна Яновича Яновського, попрохала влаштувати проби відразу. Співала чудово. Проби закінчилися бурхливими оплесками. Аплодували всі присутні в залі. Москаленко був прийнятий на ролі "характерного тенора". Прослуховування було настільки вдалим, що відразу їм дали ключі від однокімнатної квартири.

Наступного дня Оксана вже приймала участь в концертній програмі. Влітку багато співала в концертах. Незабаром стала широко відомою в музичних колах. Гарячі суперечки викликав її голос. Дехто вважав його колоратурним сопрано без належної школи, інші вважали його ліричним сопрано, треті вважали, що у неї "звучное, сильное, драматическое сопрано", четверті вважали її сопрано "лирико-драматическим". Рафіновані музичні фахівці її голос не розуміли і не признавали, а слухачі відчували, захоплювались і сприймали всім серцем. Спів її був яскравим і індивідуальним, з гарною дикцією і артикуляцією. У великих залах без будь-яких мікрофонів було чудово чути кожне її слово.

Паралельно з концертною роботою, Петрусенко удосконалювала оперний репертуар. Його треба було розучувати українською мовою. Велику допомогу їй надав Максим Тадейович Рильський. Він перекладав тексти на вишукану українську мову, передивлявся старі переклади, намагався, щоб українська мова лунала достойно. Зали під час виступу Петрусенко завжди були переповнені, а музичні критики замовчували її творчість аж до березня 1936 року. Вона була не академічною, а самобутньою співачкою. Визнавали, що вона неперевершено співа народні пісні, дуже вдало співа в українському оперному репертуарі, але класичний оперний репертуар в її виконанні не визнавали. Суперечки між музикознавцями продовжуються і до наших днів.

Глядачі її любили, а колеги не завжди. В березні 1935 року в своєму щоденнику Оксана писала: "Возненавиділа група нечестивих мене за моє сценічне і вокальне обдаровання - моя робота, мої успіхи спати їм не дають. Та якщо проґавили моє сходження і на виробництві, і в громадській роботі, важко назад відтягнути - занадто яскравою одиницею я в очах суспільності. А копають яму під мене сильно. Мене важко шльопнути…". "Шльопнути" в ті дні не наважилися, оскільки Оксаною Петрусенко і її партнером на сцені Михайлом Донцем опікувалися авторитетні партійні керівники Панас Любченко і Андрій Хвиля.

А ворогів було немало. І перша з них видатна в ті часи оперна співачка Марія Іванівна Литвиненко-Вольгемут, яка бачила в Оксані конкурентку і "неосвічену провінціалку".

Десять днів тріумфу в Москві

На початку березня 1936 року в Москві проводилася декада української літератури і мистецтва. У Москві було заплановано показати опери "Наталка-Полтавка", "Снігуронька", "Запорожець за Дунаєм". Дуже гостро стояло питання кому співати в прем'єрних виставах. Петрусенко в "Наталці" було поставлено в третій виставі, в "Запорожці" в другій. Але на генеральній репетиції Оксана так блискуче заспівала Наталку, що її поставили в першу виставу. Напружені відносили з Марією Литвиненко-Вольгемут і Зоєю Гайдай погіршали ще більше.

Декада почалася з урочистого концерту, і вже там Петрусенко привернула до себе увагу яскравим виконанням українських пісень і оперних арій. Її урочисто привітали В.Барсова, Н.Нєжданова, В.Обухова, І.Козловський. Наступного дня йшов "Запорожець за Дунаєм" де Одарку співала Литвиненко-Вольгемут. На третій день ішла "Снігуронька", Купаву співала Петрусенко. На цю ролю варто звернути особливу увагу. Головний режисер і головний диригент трактували ролю Купави інакше, а Оксана заспівала її по-своєму. Заспівала незвичайно і дуже вдало. Московські фахівці це помітили. Преса була переповнена доброзичливими відгуками. "Два царі" (диригент і режисер) були ображені і обурені.

Третьою виставою була "Наталка-Полтавка". Наталку співала Петрусенко. Московська преса писала: "Триумф Киевского оперного театра нарастает с каждым днём". Газети відзначали вдалу гру всіх акторів, але перш за все Оксани Петрусенко. Закінчилася декада зустріччю з Радянським Урядом у Кремлі і запрошенням на дачу до Сталіна. Оксані Петрусенко разом з Михайлом Гришком було запропоновано творче відрядження в Мілан на удосконалення фаху.

В Москві Оксана одержала визнання, яке вже не можна було замовчувати: звання Заслуженої артистки УРСР, орден "Знак Пошани", матеріальне забезпечення, перспективу подорожі в Мілан. На великий жаль поїздка до Італії не втілилася в життя через погіршення політичних стосунків з урядом Мусоліні.

Другий Київський період

Після повернення з Москви знову почалася робота в театрі. Але з травня 1936 року Петрусенко відправилася на гастролі по Україні і Радянському Союзу. Саме в ці часи в Полтавській області виступав разом з Петрусенко Віктор Іванович Селюк, який згадує її як високу, широку в плечах жінку, з досить грубими рисами, в гарному українському строю і у великих червоних чоботях на високих підборах. Не зважаючи на грубість рис, вираз її обличчя був милим і приємним. Високий зріст часто викликав труднощі з підбором партнерів. Наприклад в "Наталці-Полтавці" вона повинна була бути нижчою і ніжнішою за Петруся. Зате в "Запорожці за Дунаєм" поруч з дебелою і кремезною Одаркою низенькі і товстенькі Карасі вже мали комічний вигляд.

Весною 1937 року були дуже успішні гастролі в Ленінграді і повне визнання її таланту публікою, але "звездной болезни" не було. Одного разу у вихідний день по набережній Неви прогулювалися три співачки, в тому числі й Петрусенко. Поруч проходили морські офіцери, привіталися, познайомилися, запросили на свій корабель. Співачки погодилися. Через деякий час були вже на борту корабля, оглянули все, потім попрохали заспівати. Спочатку Оксана заспівала сама, потім утрьох на три голоси заспівали "Лугом іду, коня веду". Над водою спів було чути далеко. Незабаром з інших кораблів почулися оплески і крики "Браво!".

Обставини життя і творчості в театрах міняються швидко. Піднялася хвиля репресій в Україні. Зокрема в партійному керівництві. Були арештовані Іона Якір, Андрій Хвиля, які опікували Петрусенко, застрелився Панас Любченко, не було кому захистити Оксану від її "заклятих друзів". Був арештований директор оперного театру Я.Яновський. Кажуть він був чудовою людиною, всі його любили і поважали, але на допитах він оговорив усіх. Про Петрусенко він сказав, що вона була людиною, близькою до Панаса Любченка, бувала у нього вдома, він підвозив її на автомобілі і обіцяв подорож до Італії. В ті часи це було смертельне звинувачення. Колеги почали жахатися Оксани. Гримувалася вона сама, в антрактах до неї теж ніхто не підходив.

У липні 1937 року Оксана дізналася, що її звільняють з театру. Її охопив відчай і розпач, вона намагалася навіть накласти на себе руки, збираючись повіситися. Несподівано прийшла подруга Алла Олексіївна Бєгічева, яка приїхала з Москви з метою зробити записи на платівки видатних українських митців. Бегічева побачила Оксану з зашморгом на шиї. Тієї ж ночі вони таємно покинули Київ і відправилися до Москви. До кого вона зверталася в Москві, не знаю, але на роботі в Київському театрі її було відновлено і Радянський Уряд ставився до неї прихильно.

Петрусенко з головою поринула в роботу. Окрім класичного репертуару вона приймала участь в сучасних радянських операх. Найбільш помітною була опера "Щорс", де вона грала роль дружини Щорса Лії. До цієї ролі, як і до всякої іншої, вона ставилася дуже відповідально, вчила ретельно. На репетиціях була присутня вдова Микола Щорса Фрумма Юхимівна Ростова-Шорс. Влітку 1938 року Оксана Андріївна відвідала матінку Миколи Щорса Марію Костянтинівну Щорс, яка жила в Чернігові і запросила її до Києва на прем'єру, яка відбулася 1 вересня 1938 року.

Не зважаючи на життєві обставини Петрусенко була доброзичливою людиною. В ті часи в селі Богданівка Київської області жила народна художниця Катерина Білокур. Ніхто її малювати не вчив, рідні люди її не розуміли і не підтримували, її малюнки нікому не були цікавими. Одного дня Катерина Білокур почула по радіо пісню Петрусенко "Чи я в лузі не калиною була". Дуже зворушлива пісня. Почувши її, Катерині здалося, що то саме про неї пісня. Вона написала листа, разом з листом поклала в конверт кілька малюнків і відіслала в Київ. Петрусенко цього листа одержала, з малюнками і листом пішла до Центрального будинку народного мистецтва, показала. До Катерини Білокур приїхали фахівці, і у неї почалося нове життя. ЇЇ малюнки згодом виставлялися навіть у Парижі. І хоча Катерина Білокур ніколи не зустрічалася з Петрусенко духовно вони були майже рідні. Коли Білокур приїздила до Києва, завжди ходила на Байковий цвинтар до могили Петрусенко.

Останній рік

Першого вересня 1939 року почалася Друга Світова війна. Німеччина напала на Польщу. 17 вересня Червона Армія також перейшла польський кордон. У складі творчої бригади артистів київських театрів Петрусенко поїхала в Західну Україну. 20 вересня вона була вже у Львові, оселилася в готелі "Жорж". Її сусідами були Олександр Довженко і Юлія Солнцева, які в той час знімали фільм "Визволення". Почалися виступи, зустрічі. Для неї Дмитром Покрасом і Олександром Лєбєдєвим-Кумачом була складена пісня "Україна моя, Україна", яку вона дуже зворушливо співала. Петрусенко попрохала познайомити її з Соломією Крушельницькою, була у неї вдома. Були і менш приємні зустрічі. Одна з шанувальниць подарувала Оксані дорогий коштовний перстень, але в той же вечір двоє грабіжників перестріли її на вулиці і, погрожуючи револьвером, відібрали гаманець і перстень. Відрядження до Львова тривало 2 місяці.

Слід сказати, що поїхала вона до Львова з задоволенням, в київському театрі їй було важко: заздрість, доноси, репресії, а подорож до Львова була віддушиною.

У Львові вона трагічно закохалася. Сталося те, що буває між чоловіками і жінками і Оксана Андріївна чекала дитину без будь-якої надії на сумісне життя з коханим. В кінці травня 1940 року вона знову приїхала до Львова, виступала, зустрічалася після концертів з Соломією Крушельницькою, але почувала себе зле, вагітність була не простою, вона повернулася до Києва. 8 липня народила сина Олександра. 15 липня 1940 року о 14 годині дня раптово померла від тромбоемболії легенів. 17 похована на Байковому цвинтарі Києва поруч з церквою.

Післямова

Оксана Петрусенко прожила життя одночасно високе й трагічне. Біографію мала радянську. Була однією з тих, кому радянська влада дала все. Але несподівана і несвоєчасна смерть породила багато чуток, і досі таємниці її життя турбують людей.

Спочатку я хотів освітити тільки її творчий шлях, але питання є, і замовчувати їх не можна. Стоячи біля могили Оксани Андріївни, подумки я прохав пробачення за деякі малоприємні подробиці її приватного життя. Останні її роки були складними як ніколи. Здавалося, що збулися всі її сокровенні мрії, вона визнана слухачами, співа на найкращих сценах України, але за зовнішнім благополуччям, гарячою любов'ю прихильників була глибока самітність і глибокий душевний біль.

Оксана Андріївна була нещаслива як жінка. 18-річною дівчиною вона зустріла в Херсонському театрі Петра Павловича Бойченка, якому тоді було вже 45 років. Він навчав її співати, придумав їй сценічне ім'я, але не пощадив молоду душу, підломивши її під себе, і почав з нею жити як з дружиною. Романтизм їх відносин швидко пішов геть. Він її ревнував, бив, знущався з неї прилюдно, вона навіть на вистави приходила з синцями. Влітку 1923 року вона пішла від нього вчитися в Київському музично-драматичному інституті. В 1925-1927 роках вони знову жили вдвох, але коли вона не схотіла виїжджати з Казані він прокляв її і зник з її життя.

В 1924 році вона познайомилася з Мефодієм Семенютою-Барилом, який був на два роки старший за неї. Саме він став батьком Володимира. Але дізнавшись про те, що Оксана вагітна, запропонував їй позбавитися дитини.

Ще раз він виник в її житті в червні 1940 року. Він приїхав до заможної, відомої, обласканої славою видатної жінки, поселився у неї, ходив цілими днями з вже майже дорослим, 15-річним Володимиром по Києву, погодився бути батьком ще не народженої дитини, яку Оксана носила під серцем після львівського кохання. Але відразу після смерті Оксани Петрусенко він зібрав валізи, виїхав до Одеси, і більш ніколи не згадував про свого сина Володимира.

Трагічно склалося життя Володимира. Він хворів на туберкульоз. Хворіла ним і Оксана Андріївна, але мала закриту форму, а у нього хвороба прогресувала і лікарі зарадити не могли. Помер Володимир в 1944 році в евакуації в Іркутську від туберкульозу. Жив тим, що продавав одяг своєї матері, продавав не торгуючись, кому за хліб, кому за глечик молока, хто що дасть.

В 1927 році Оксана Андріївна стала дружиною Василя Москаленка, на вісім років старшого за неї. Посередній тенор, посередній актор. Оксана швидко обігнала його в творчому рості. Москаленко ревнував дружину до творчості, заздрив таланту. В Києві його називали "Вася-буфетчик", бо полюбляв випити і поливав дружину брудом на кожному куту. Цей шлюб тривав 10 років. Навіть після роздруження він працював в тому ж київському театрі і перетворив її житті на пекло. Вона була змушена декілька разів звертатися в партбюро театру з проханням ізолювати її від Москаленка. Після смерті Оксани його "пішли" з театру. Про подальше його життя докладно не знаю, але помер він в 1973 році.  

В 1939 році Оксана Андріївна познайомилася у Львові з Андрієм  Терентійовичем Чеканюком, який обіймав посаду редактора газети "Комуніст", мав родину, двох дітей, і був молодшим за Оксану на 6 років. Вони не могли зв'язати своє життя. Вона не хотіло руйнувати його сім'ю, він не хотів руйнувати кар'єру. Вона чекала від нього дитину. Сина, який народився 8 липня 1940 року назвали Олександром. Маючи сім днів віку, він лишився без матері. Хворів кістковим туберкульозом (туберкульоз хребта), до 9 років не ходив, потім все життя носив корсет, вчився, працював журналістом. Як він пережив німецьку окупацію невідомо.

Ще з самарських часів у Оксани Петрусенко жила сім'я Архангельських: Ніна Олексіївна i її донечка Шура. Ця родина допомогала Оксані вести господарство. Шура під час окупації урятувала радянського генерала і закінчила своє життя в гестапо. Можливо Олександр пережив окупацію з ними.

Сам Олександр Андрійович Петрусенко говорив, що виростила і виховала його Алла Георгіївна Петченко. До війни вона навчалася в школі в одному класі зі старшим сином Оксани Володимиром, часто заходила до родини Петрусенко, Оксана Андріївна ласкаво називала її "невісточкою". В паспорті Алли Петченко навіть було записано: Олександр Андрійович Петрусенко - син.

Андрій Чеканюк сина признавати не схотів. В голодному 1946 році Алла привела Олександра до батька і попрохала допомоги. Він вигнав її з кабінету. Алла на вулиці просила милостиню, щоб урятувати сина славетної співачки і партійного працівника. В 1968 році Андрій Чеканюк був на вершині кар'єри: депутат, академік, член ЦК КПУ. Він прийшов з делегацією на екскурсію в інститут, де працював його син. Олександр був гідом цієї делегації, водив батька по інституту, але хто він є - не сказав, пробачити голодний 1946 рік не зміг.

В 1972 році Олександр Петрусенко захистив кандидатську дисертацію. Коли це звання "обмивали" був присутній друг його батька, саме він подзвонив Чеканюку і повідомив, що його син блискуче захистив дисертацію. Батько сухо подякував за інформацію і поклав трубку.

Олександр Андрійович мав дружину Світлану, сина Володимира, який закінчив військове училище і служив в Афганістані і донечку Оксану Петрусенко. В 1998 році Олександра Андрійовича Петрусенка не стало. Похований він поруч з матір'ю на Байковому цвинтарі в Києві.

Творчий шлях Оксани Петрусенко теж був не простим. Театральний світ жорстокий і не вибачає чужих успіхів. Чотири останніх роки в Київському театрі були для Оксани Андріївни найважчими. Тому є декілька причин: колектив переважно жіночий, заздрість, доноси, театр роздирався кількома угрупуваннями, а Петрусенко не належала до жодного, вона існувала поза ними, до того ж політичні репресії і смертельні загрози, нервова обстановка. Важко було працювати в таких умовах.

Та закінчити хочеться на світлій ноті. Чи хтось згадує злостиве шипіння ворогів поза кутками? А голос Оксани Петрусенко через десятиріччя лунає, радуючи людей своєю чистотою й мелодійністю.

Євген САВЕНКО,

голова Нижнєкамської міської національно-культурної автономії 

 "Українське товариство "Вербиченька". 

Українским товариством «Вербиченька” за ініціативою його голови п. Євгена Савенка проведені інформаційні заходи, присвячені пам’яті нашої дійсно народної співачки Оксани Петусенко . Вони проводилися в суботу 11 лютого разом товариством “Краяни” в місті Димитровграді Ульяновської області. Та разом з українським земляцтвом міста “Дніпро” в місті Тольятті Самарської області в цю неділю 12 лютого.  

Подробиці читайте в найближчий час на “Кобзі”.

Людмила НАЙДЕНКО,

заступник голови Нижнєкамської міської національно-культурної автономії 

 "Українське товариство "Вербиченька". 

verbichenka@list.ru

Додаткові публікації:

Народная певица Оксана Петрусенко

Определение «народный певец» весьма условно. Вот Шаляпин, например, он народный певец или нет? Или Борис Гмыря? И что значит быть народным — иметь ли соответствующее происхождение, или исполнять народные песни, или же просто быть любимым всем народом? У Оксаны Петрусенко народным было все — и происхождение, и репертуар, и всеобщая любовь. Вот только жизнь оказалась короткой...

Сто лет назад город Балаклея был селом Змиевского уезда Харьковской губернии. Здесь, на окраине, в бедной хатке у балаклейского крестьянина Андрея Бородавкина 18 февраля 1900 года родилась дочь Оксана. Ничто не предвещало ей судьбу выдающейся певицы: ну пели отец с матерью, ну множество песен знала бабушка — но кто же в Украине не поет! Семья с трудом сводила концы с концами. Отец умер, когда дочурке был всего лишь год, мать перебралась в Севастополь к своим родственникам, но Оксана регулярно приезжала в Балаклею к бабушке и каждый раз возвращалась с ворохом новых песен, которые пела своим подругам.

Детство как-то очень быстро закончилось. В 15 лет Оксана, недоучившись в гимназии, устроилась на работу на севастопольскую обувную фабрику. Тяжелая работа, мизерный заработок и одна радость — песня. Она рядом была всегда: Оксана пела дома, пела с подругами, в школьном хоре, в самодеятельном хоре, выступала в дуэтах и с сольными номерами среди рабочих, железнодорожников, моряков. Талантливую девушку заметили профессионалы — и Оксане предложили место хористки в заезжей украинской музыкально-драматической труппе. Первый шаг был сделан, и с осени 1918 года Оксана Бородавкина — артистка херсонского украинского театра.

Именно тогда на афишах впервые появилась фамилия Петрусенко — точнее, сценический псевдоним, образованный от имени мужа Оксаны — Петра Бойченко. С мужем — талантливым музыкантом, дирижером, но человеком ревнивым и совершенно неподходящим ей по характеру — она вскоре рассталась. Однако остался сын Володя и — псевдоним, под которым ее знали по всей стране.

К 25 годам у нее за плечами — 20 ролей разнообразнейшего репертуара, неудачная попытка учебы в Киевской театральной школе, бесконечные гастроли с тем же херсонским театром по югу Украины. Ее богатейший голос своим диапазоном поражал даже знатоков — Оксана легко брала ми третьей октавы. Но такому бриллианту была необходима шлифовка, и стать ею могла работа в серьезном оперном театре. Оксана отправляется в Харьков — поступать на сцену столичной оперы.

Главным дирижером Харьковского оперного театра был выдающийся музыкант Лев Штейнберг. Он имел свои — впрочем, весьма безобидные — причуды. Если чье-то пение ему нравилось, он брал исполнителя за подбородок и говорил: «Молодец, хорошо поешь!» Так он, по своей привычке, собирался поступить и с Оксаной. Но Оксана на глазах у всех оттолкнула дирижера. Лев Штейнберг, опешив от неожиданности, воскликнул: «Вы не выдержали испытания». Путь на украинскую столичную оперную сцену для нее был закрыт.

Много позже Оксана и Лев Петрович найдут общий язык в Киеве, но Харьков для Петрусенко навсегда останется «терра инкогнито». И дело вовсе не в какой-то злопамятности певицы — просто до 1934 года она работает далеко от Украины, в оперных театрах Свердловска, Самары и Казани. Именно эта работа стала для нее, не имеющей специального образования, настоящей школой. Оксана поет партии Аиды, Тоски, Лизы в «Пиковой даме», Марфы в «Царской невесте», привнося в любую роль помимо уникальных голосовых данных бездну артистизма. И все эти 10 лет, проведенные в России, она тоскует по Украине и на концертах неизменно поет украинские народные песни.

В 1934 году столица Украины переехала из Харькова в Киев, а вскоре Оксану Петрусенко пригласили петь в Киевском оперном театре. Сбылась мечта дочери балаклейского крестьянина, мечта севастопольской фабричной работницы, чьи феноменальные способности высоко ценили современники — Иван Козловский, Панас Саксаганский, Мария Заньковецкая, Мария Литвиненко-Вольгемут. Пресса полна хвалебных рецензий, на спектаклях и концертах — аншлаги, правительство наградило орденом «Знак Почета», зрители иначе, как «наш соловейко», ее не называют, а она работает. Работает и тоскует — есть все, кроме женского счастья. Со вторым мужем — певцом Василием Москаленко — жизнь не сложилась. Ей было почти 40 лет, когда она встретила новую любовь. Но он был женат, а разрушать что-либо — тем более семью любимого человека — было не в правилах Оксаны. Она ждет ребенка, перенеся на него всю силу своего чувства. Через несколько дней после его рождения Оксана Петрусенко умерла.

Ее голос уже 65 лет звучит с грампластинок. Ноты с песнями и ариями из ее репертуара по-прежнему издаются. О ней написано несколько книг. Ею гордится Украина. А на малой родине Оксаны — в Балаклее — ее земляки-энтузиасты создали музей, в котором ежегодно бывает больше 10 тысяч человек — и детей, и взрослых. Здесь ежегодно, в день рождения певицы, проходит фестиваль-конкурс памяти Оксаны Петрусенко, главным условием которого является исполнение песен из ее репертуара.

Самодеятельные певцы, влюбленные в народную песню, волнуясь выходят на сцену — так же, как почти 100 лет назад выходила на нее Оксана Петрусенко, для которой пение было не работой, не способом добиться успеха, а жизненной необходимостью, такой же, как дыхание.

Инна МОЖЕЙКО

http://event.interami.com/index.php?year=2005&issue=17&id=1628

«Событие» (Харьков) 2000

Звезда Оксаны Петрусенко

Когда в 1931 году рождался Самарский оперный, дирекция театра пригласила в формируемую труппу многих молодых талантливых певцов. Безусловно, самой яркой звездой в том первом составе самарской оперной труппы стала 30-летняя ведущая солистка Оксана Бородавкина (сценический псевдоним - Петрусенко).

Бог наградил Оксану редким по красоте, силе и широте диапазона голосом, незаурядным драматическим талантом и великолепными внешними данными. В Самаре она дебютировала в партии Аиды в одноименной опере Верди - и сразу стала любимицей у самарской публики. Лучшими партиями самарского периода в жизни этой легендарной певицы 30-х годов стали Купава в "Снегурочке" Римского-Корсакова, Лиза в "Пиковой даме" Чайковского...

Петрусенко пела лирические, колоратурные, лирико-драматические партии, выступала в концертах, исполняла любимые ею украинские народные песни. Как вспоминает пожилая самарянка Вера Григорьевна Мельниченко, "Оксану в Самаре любили, на нее ходили, мы ею были просто очарованы..." Самарские годы стали в жизни этого украинского соловейчика", как с восхищением называли Петрусенко ее поклонники и почитатели, годами подлинного творческого расцвета и подъема.

Вспыхнувшую на самарской оперной сцене сверхъяркую звезду Оксаны Петрусенко заметили и пригласили в Киевскую оперу. Там Оксана Петрусенко приобрела всенародную славу. Пришло к ней и официальное признание: одна из первых воспитанниц Самарского театра оперы и балета, наша Оксана стала заслуженной, а затем и народной артисткой, была удостоена высоких государственных наград.

...В 1940-м ее не стало - она умерла после родов. Но память и любовь к ней остались жить.

21 февраля 1999 года в Славянской библиотеке города состоялся вечер памяти Оксаны Андреевны Петрусенко, первой самарской оперной солистки, первой же получившей звание "народной". Областной украинский национально-культурный центр готовит литературно-вокальную композицию, посвященную первой звезде самарской сцены. Предполагается сформировать инициативную группу для подготовки в Самаре в феврале будущего года празднования 100-летия со дня рождения великой певицы.

Андрей БОНДАРЕНКО 

“Самарские известия”,

1999.

Виступити на Форумі >>>

Підприємства Костопільшини