Ще на початку дев’ятнадцятого століття, за кріпосного права, відбулася подія, що вже стала легендою в селі Погорільці на Дубнівщині. За одного із корінних мешканців села заступився сам цар-батюшка із далекого Петербурга.

У селі за шість кілометрів від річки Ікви, недалеко від церкви, розміщалася садиба родини Кособуцьких. Степана “побрили” до царського війська аж на двадцять п’ять літ. Щоправда, перед тим хлопець встиг одружитися і сім’я чекала його додому аж чверть століття. Повернувся до рідної хати вже не молодим, до дорослих дітей і онуків. А в селі робочі руки ой як потрібні! Проте найголовнішим було те, що Степан повернувся додому не кріпаком...

Військова служба в Російській імперії тривала двадцять п’ять літ, і після її відбуття солдат-селянин звільнявся від кріпацтва, про що “його величність” видавала спеціальну грамоту служивому.

Місцевому панові стало відомо, що його кріпак не з’являється на панщину. Посилає до Степана економа, аби колишній солдат відбував норму виробітку, яка була тоді встановлена залежно від кількості землі у господаря.

Служивий, посилаючись на грамоту, заявляє економу, що він має право не відбувати таку повинність. Економ доповідає панові. Така полеміка повторилася кілька разів. Нарешті пан наказав непокірному Степанові з’явитись йому на очі разом із паперами. Служивий, вдягнув військову форму і, взявши підписану царем грамоту, загорнуту в хустину, подався до панських хоромів. Пора була вже холодна - пізня осінь.

Пройшов у кімнату, чемно вклонився, привітався. Пан навіть уваги не звернув на вітання.
- Що, лайдаче, не поважаєш порядків, ухиляєшся від повинності та ще й хвастаєшся якоюсь грамотою?

Солдат ще раз повторив про своє право, яке заробив на військовій службі. Затим, на вимогу, подав панові згорток із паперами. Пихатість останнього взяла своє - не прочитавши державного документа, підійшов до грубки і кинув грамоту колишнього москаля у відчинені дверцята. Полум’я її не пощадило. За мить не стало того, за що було віддано кращі роки життя. Серце Степана здригнулося і закам’яніло. Не сказавши й слова, повернувся до дверей і подався додому.

Нічого не розповідаючи дружині про те, що сталося в панських хоромах, наказав пекти хліб та сушити сухарі. Та слухняно виконала наказ. Колишній москаль відразу ж почав лаштувати торбину і збиратися в дорогу. Взяв із собою запасні постоли, сяку-таку одежину і помандрував до Петербурга до царя-батюшки. Три тижні тривала подорож до столиці імперії. Царський референт допоміг скласти скаргу до “Його царської величності” і посприяв якнайхуткішому прийому.

Імператор, прогулюючись у саду, побачив перед собою солдата, що стояв навколішки із покладеним на голову згортком. Підійшов, узяв папір у руки.
- Що привело тебе сюди, служивий?
Прочитавши написане, наказав піднятись із колін і подякував за службу. Трохи подумавши, мовив:
- Йди до секретаря канцелярії, хай видасть тобі нове обмундирування, гроші та харчі.
Йди до своєї хати, ніхто тебе більше не ображатитиме.
Степан відкланявся і вирушив додому з легким серцем.

По селу пішли розмови: де подівся москаль Степан? Питають жінку - вона тільки руками розводить. Дійшла новина і до пана. Згадав повелитель про конфлікт зі Степаном та спалені папери й задумався. Служивий ще був у дорозі до рідного села, а пан уже отримав запрошення з’явитися до губернії на розмову. Куди й поділися той панський гонор та пихатість! Відразу здогадався, для чого його викликає сам губернатор. Вже й сон пропав, хліб до горла не лізе, думи важкі з голови не виходять. Нарешті з’явилося рятівне рішення. Перед світанком згортає свої скарби у польову сумку, сідлає коня і чимдуж мчить із села прямісінько до густого лісу. Зупинившись біля старого дуба, ножем викопує яму і ховає свій скарб. Знову сідає на коня, брудними руками знімає пояс, прив’язує до гілляки, а петлю ладнає на свою випещену шию.

Гострими шпорами б’є коня по боках, той зривається з місця, а його господар миттєво сповзає з широкого крупа, зависаючи у повітрі. Ще мить і... вічність. А Степан Кособуцький, повернувшись додому, нажив ще чимало добра, зазнав радості сімейної, виростив дітей-внуків, щасливо прожив ще багато років у рідному селі на Дубнівщині. Довго говорили у селі про цю подію і передавали з покоління в покоління історію про мужнього та кмітливого солдата.

Газета "Сім'я і дім"

Виступити на Форумі >>>

Підприємства Костопільшини