|
 День, коли автор цих слів зібрався відвідати одиноку бабусю, видався напрочуд морозним. Термометр показував мінус 22. Люди порадили звернутися до сусідів – може, вони знають, де шукати бабцю, бо навряд чи вона висидить зиму в такій старенькій хатині. Аж ні, з комина убогої оселі снував димок…
Двері були зачинені, а тому постукав у вікно. Бабуся Варка, замотана в теплу хустку, у валянках, відчинила і впустила до хати.
– Думала, що то мій племінник Петро завітав, тому й не питала хто... – виправдовувалась.
– Могли б непроханих гостей до хати пустити – пенсію відібрали б! – спробував пожартувати.
– Та що там відбирати! – засміялася господиня. – Учора поштарка принесла аж п’ятдесят дві гривні… Хіба то гроші на теперішній час?
КОЛИСЬ БУЛА У ВАРКИ РОДИНА
Цьогоріч Варварі Смусь виповнюється рівно вісімдесят літ. Усе її життя минуло у волинському селі Білин, що біля Ковеля.
Батьки мали двох дочок і двох синів. Коли народилася Варвара, одразу зрозуміли, що у дівчинки серйозні проблеми зі здоров’ям. Думали, що з віком минеться. Але хвороба не відступала… Прудко бігати, ба навіть ходити, як її ровесники, Варя не могла. Однак батьки сподівалися на диво, а тому воліли не визнавати дочку інвалідом і не виробляти відповідних документів.
Родину Смусів у селі шанували. Мали вони велике господарство, не лінувалися працювати, тож давали раду не тільки здоровим дітям, а й хворій дочці. Але воєнне лихоліття внесло корективи у тихий плин селянського життя. Старший брат Сергій повернувся з фронту інвалідом першої групи. Дарма, що не мав довідки – протез замість ноги красномовно свідчив про його бойовий шлях.
Так і жили разом з батьками Варка та Сергій, допоки брат не одружився й не переселився до міста. Інші діти родини Смусів теж створили власні сім’ї й порозліталися з батьківського гнізда. Варвара, незважаючи на фізичний стан, роботи не цуралась і бралася за будь-яку справу.
– Працювала не тільки у власному господарстві, а ще й виходила на колгоспну роботу, - згадує Варвара Іванівна. – Донедавна навіть корову тримала й город садила...
КУДИ ПОДІТИ ТАКУ ПЕНСІЮ?
– А куди ж я ті гроші можу подіти? – щиро сміється Варвара Іванівна. – Яку дірку ними можна залатати?
Справді, з обов’язкових платежів треба щомісяця розраховуватися тільки за спожиту електроенергію. Є в хатині дві електролампочки і радіоприймач. Саме завдяки йому бабуся дізнається про події у світі та в Україні, саме радіоефір формує її свідомість як громадянки тієї держави, що на весь світ проголосила про демократичний шлях розвитку і дотримання прав і свобод людини.
– Я не знаю, що сама робила б, якби не люди. Особливо дбають про мене племінники, діти сестри Христини – Сергій та Галина, - розповідає загартована життям жінка.
Трапилось так, що померли у Варвари не тільки батьки, а й брати та сестра. Своєї сім’ї вона ніколи не мала, тож залишилася на схилі літ самотньою. Мешкає у батьківській хатині, топить плиту, рятуючись від лютих морозів. Дрова лежать у куточку хати, навіть на вулицю не треба виходити. Харчів на щодень теж приносять родичі. А те, що нема телевізора, бабусю не хвилює. Варвара Іванівна черпає інформацію і мудрість життя у спілкуванні з односельчанами – на лавці біля власної хатини чи у сусідів.
– За кого голосуватимете на виборах?
– Ще не знаю. Не визначилась. Але ще є час. На голосування піду неодмінно.
З динаміка ефемівського приймача баба Варка почує ще не одне звернення котроїсь із політичних партій, що обіцятиме поліпшити життя. Щоправда, про підвищення пенсії наша героїня навіть не мріє. Хіба що доживе до ста літ та й отримуватиме згідно з законом на сто гривень більше. Тоді можна буде розжитися й на телевізор. Принаймні для того, щоб не тільки слухати обіцянки чергових достойників, а й бачити їхні очі...
Віталій Клімчук Газета "Сім'я і дім" |
ПИШІТЬ НАМ
: 
