73-річний пенсіонер Роман Домбовецький з Деражного Костопільського району не вміє забувати. Будь-яка інформація, наче комп’ютерний файл, записується в його голові та з неймовірною точністю відтворюється в потрібну мить. Пан Роман дослівно цитує статті з газет, що їх читав кілька років тому, та у найдрібніших деталях переказує книги зі шкільної програми.
...Шкільна наука хлопцеві давалася вкрай тяжко. З горем навпіл ледве витягував на трійки. Уроків історії боявся як смерті. Ніяк не міг запам’ятати жодної дати, тим паче зіставити її з подією. Єдине, за що отримував четвірку, – це за зазубреного вірша. Та після одного прикрого випадку Роман умить перетворився на відмінника.
– У вересні 1945-го (на ту пору я мав дванадцять років) ми з товаришем бавилися на гойдалці, – розповідає Роман Володимирович. – Через необережність він пустив дошкою мені по голові. Я знепритомнів. Після цього випадку мені довго боліла голова, але несподівано почав розуміти речі, які раніше вважав недосяжними для свого розуму. В армії ази військової справи ловив на льоту. Згодом з відзнакою закінчив ще три навчальні заклади. Здобув професії тракториста, завторга та дезінфектора. Проте працю-вати за спеціальностями не склалося.
Чоловік зізнається, що після струсу мозку він не витримував сторонніх звуків. Коли працював, а збоку починало щось тарахкотіти або пищати, йому відразу ставало зле. А коли до нього говорили кілька людей, умить …глухнув. Відтак чоловік не може навіть на весілля чи хрестини завітати. До слова, з дідом Романом довелося спілкуватися не вдома, а у полі за селом, де він працював на городі в сприятливій для його геніальної голови обстановці.
– Після одруження ні з того ні з сього з моєї пам’яті почали виринати напрочуд виразні спогади, – провадить Роман Володимирович.– Несподіва-но я пригадав та зрозумів усе, про що вчили у школі. Так, ніби вмить у голові обновилася вся інформація. Пригадав абсо-лютно все, що будь-коли чув чи бачив. Відтоді я втратив здатність забувати.
Тепер, коли Домбовець-кий дивиться по телебаченню новини, неодмінно розстеляє перед собою мапу. Маючи чудову зорову пам’ять, без роздумів відразу може сказати, де розташоване яке завгодно село чи місто будь-якої області, що про нього йдеться у новинах. Заради експерименту запитую в нього про село Городок.
– Біля Рівного є село Городок, – демонструє знання географії пан Роман. – На Львівщині Городок – це великий районний центр. Є Городок і в Хмельницькій області, близько до межі з Тернопільщиною, по річці Збруч, біля Ярмоленців.
А ще цікавлюся, що знає мій герой про історію рідного села. Неначе кулі з кулемета, з його вуст вилітають цікаві факти. Чоловік називає не лише роки, а й місяці, а подекуди дні та години певних історичних подій:
– Тисяча дев’ятсот пер-шого року місто Деражне стало центром волості. Процвітало воно до нападу німецької армії, – провадить Роман Володимирович. – 17 вересня 1939 року о 5-й годині 20 хвилин Сталін наказав радянським військам перейти радянсько-польський кор-дон. Усі поляки повтікали з міста... У квітні, напередодні Великодня 1943 року, на наше місто напали німці й спалили дотла. А 30 січня наступного року увійшли радянські війська...
Якось односельці зібра-лися біля церкви й почали пригадувати події давніх літ та сперечатися. Проте згадати щось напевне ніхто не зумів.
– Йшлося про 1935 рік, – розповідає дід Роман. – Тоді мені було лише два роки. Я несподівано згадав, як мама несла мене через усе село на руках. Пригадав, де саме ми зупинялися і з ким говорили. Дослівно переповів з ким і про що мама тоді балакала. Люди почали сміятися, а наш агроном сказав, щоб не кепкували, бо і в нього інколи виринають такі спогади… Якщо хто хоче історію нашого села чи краю написати, приїжджайте – УСЕ оповім!