Розділля ... Ви тільки вслухайтесь у милозвучність цього слова... і перед вашими очима обов’язково промайне щось красиве, осяяне сонцем. Так, саме таким є чудове лемківське село, котре знаходиться у підніжжя знаних кожному лемкові гір – Бескидів.

Звідсіля рукою подати до Горлиць, до Вапенного , до Боднарки – так любимих лемками місцевостей.

Тут, саме у селі Розділлі народилися і жили мої батьки. Тато Василь, син місцевого війта і мама Параскa, дочка роздільських землеробів. Хатини їхніх батьків знаходилися поруч. Тому й не дивно , що сусідські відносини мали велике значення для родин Ванців і Грабанів. І ніхто не здивувався, що з плином часу Василько і Парася оголосили батькам про своє кохання і побралися. Батьки навіть зраділи – землі лише межею відділені, закласти спільне господарство зовсім не складно. Так і зробили. Дали кусень з одної та з другої сторони – і господарюйте молодята. Молоді, здорові Василько та Парася взялися за будівництво власного гніздечка .Вийшло на славу.

Була тут і лемківська світлиця, і покій у якому спали, і маленький покоїк , і затишна кухня. А на подвір’ї з’явилася студня, повна чистої водиці з гірського джерела. Тато так радів, коли власноруч посадив свої перші деревця вишні та яблуні...

1939 рік... Тато з мамою щасливі, бо чекають поповнення родини. Їм не дуже залежало – хлопчик чи дівчинка – лишень би народилась дитинка здоровою та щасливою...

Тепле літо обіцяло гарну осінь, а її чекали ,бо листопад мав бути тим милим часом, котрий впровадить у молоду родину першу дитину.

Початок вересня і жахливі новини про війну прийшли одночасно. Сльози і розпач огорнули усіх мешканців Розділля. Так й ці сльози залишалися на очах у кожного впродовж усіх років війни, бо скільки страждань, скільки лиха торкнулося цих мирних і добрих людей... І батьки мої також плакали, але й раділи, бо у листопаді народився синочок Михась. Труднощі неспокою і дрібні радощі якось перепліталися і допомагали вижити.

І вижили вони. Може було б і добре та розпочалася акція виселення. Лемківські родини отримали конкретні вказівки і години на дрібне зібрання нажитого і нагальний виїзд на Схід. Декілька днів подорожі в жахливих умовах товарного потягу довели людей до страшної розпачі. Мама завжди казали, що не шкода було розпорошеного набутку, а серце боліло ,що може загинути дитина, що не покидало відчуття жалю за рідними горами, полонинами...

Розселені по дві або й одній родині лемки знайшлися на українській землі, але біль та туга за рідними оселями робили своє. Неймовірно важко було знайти себе серед на загал добрих, але чужих людей. Старалися втягнутись у нове русло життя, та смуток гнітив, кликав. Не змогли звикнутися батьки мої до гарної Кіровоградщини і надумались повернутись “додому” , як завжди казали вони. Вже тільки з кількома клуночками вибрались до потягу , але тепер на Захід. Сум’яття ,яке панувало тоді на залізниці ,спричинило ,що батько у вечірній час загубив маму з моїм братиком, котрі вже знаходилися у потязі. А уночі ще й друга біда підкралася – злодії. Шкода матері було втратити останні клуночки, то й трималися вони за них як могли. Знахабнілі нічні волоцюги видерли речі, а розплакану маму викинули в русі з потягу...Я докладно знаю цю історію(бо була вона оповідана сотні разів), але не можу про неї писати...жахливо боляче...

У Хмельницькому добрі люди повідомили міліцію про нічний злочин. Братика взяли до якогось дитячого будинку, а за мамою подались в пошуки... Так Богу треба було, бо знайшли її знівеченою, але живою. Довго лікували її у Хмельницькому. Мама змогли вже ходити, але пошкоджений хребет мучив їх до останніх днів життя.

А тим часом тато кинулися розшукувати загублених маму і братика...Це знову ціла історія. І знову така болюча...

По довгих поневіряннях татові таки вдалося знайти рідних йому людей. Та виснаження було вже таке, що про жодне повернення “додому” і мови вже не було.

Якісь знайомі лемки порадили зупинитися біля Тернополя, у Великому Ходачкові, котрий і став другою домівкою нашої родини.

Досталася нам якась напівзруйнована хатина. Тато зуміли трішки довести її до ладу.

Найбільшими труднощами виявилося знаходження палива та огрівання нашого дому. Мама якось поволі збирали по околицях усе ,що могло знадобитися для опалення. Так і жили.

Настала осінь, казали батьки якраз тоді холодна і пронизлива.

І знову прийшов листопад. А цього листопада вже народився я. Мама казали – якась цікава доля у нас – я народилася 1 листопада, Михась народився 4 листопада, а ти ,Ванюсю, також народився 1 листопада.

Якось швидко летіли роки, Життя у селі трішечки змінювалося на краще.

Якраз у цьому селі оселилося кілька лемківських родин (пізніше довідався з Розділля, або із сусідніх до нього сіл.). Родини жили дружно, допомагали одна одній. А довгими зимовими вечорами збиралися вони при гасовій лампі і точилися розмови. Часами пили улюблену “кропку”. Тоді й починалися спогади про рідні місцини.

А чи пам’ятаєш, Василю?

А чи пам’ятаєш, Миколо?

А чи пам’ятаєш, Іване?

І йшли довгі оповідки про різні пригоди ще там -“дома”.

А я слухав і не раз задумувався: де це там – дома?

Та згодом я все зрозумів. У нікого з них не було дому тут, а був дім десь там ,десь далеко, у загадковій для мене Польщі .

З болем згадували вони про своїх рідних, котрих залишили там, дома, бо не приїхали вони сюди, на Схід. Дехто оженився ,вимішався з польськими родинами, а у декого зовсім по-іншому життя покотилося.

Часами долинали якісь звісточки із “дому”. Після них, пам’ятаю,мама часто плакали, а смуткові, здається не було кінця.

А тато ,здавалося, кожної хвилини казали: а там хата наша стояла, а там ,на коліні річки, хата дідуся. А там ,поруч великого кам’яного хреста ,ми збудували нашу домівку.

Скільки їх було отих: а там, а там, а там... Дуже багато.

А після кожних спогадів перед моїми очима вимальовувалося якесь інше, невідоме мені село ,яке я ніколи не бачив, але ставало воно для мене таким рідним та близьким. Здавалося , що я вже знав про Розділля більше, ніж про Великий Ходачків, у котрому я народився, жив, ріс і учився...

Вдома ми завжди спілкувалися лемківською i тому ,мабуть, вже тоді у мене зародився інтерес до зацікавлення мовами.

Тато працювали старанно. Саме й тому, гадаю, пропрацювали практично до самої пенсії бригадиром у колгоспі. Роботу свою пильнували, чітко виконували те, що від них вимагалося. Та туга за рідним краєм мучила тата. Це я вже пізніше зрозумів, що саме з цієї причини тато частенько тамували свій смуток чарчиною. Це, мабуть ,і виправдовує їх...

Життя у Великому Ходачкові текло звичним для радянських часів руслом.

Брат отримав спеціальну освіту, швидко почав допомагати батькам.

А я ,молодший, ще вчився у середній школі. Одного дня тато сказали мені : я якось не зміг доброї школи закінчити, до цього часу жалкую, то вчись хоча б ти, сину. І батьки допомогли мені отримати вищу освіту.

Тепер зустрічі з батьками були важчі – підходила старість, а туга за рідною землицею не відійшла. Здавалося, була ще більшою. Тато все частіше повторювали: не повернутись нам туди вже ніколи... може ти, сину, спробуєш.

1988рік. Вже моєму сину виповнилося 10 років. Вдалося отримати візу у Польщу на запрошення татової сестри, котра залишилась у рідному Розділлі, бо була дружиною поляка (Яна Карпи) з цього ж села. До речі, як виявилось пізніше, чудового поляка, котрий розмовляв по-лемківськи дуже добре, зі мною розмовляв тільки лемківською, вчив багатьом речам і мене.

З трепетом я згадую ці перші відвідини з сином вже баченого у моїх снах Розділля. Радісно зустріли нас. А цьоця повела нас показувати село. Ось, хотіла розпочати цьоця... Постривайте, сказав я.. Ось тут кам’яний хрест, тут була татова хата... а там , напевно Лиса гора...а он там коліно річки, там була хата дідуся...І ще багато місць я показував наугад... По щоках цьоці текли сльози... Як це так, питала, ти ж тут уперше...

Довго потім я розповідав татові ( бо мами вже не було з нами) про Розділля...Знову був смуток і туга... А вже наступного року батька не стало...

Потекли дні у праці. Різні: і веселі, і цікаві, і не дуже. Накотилися зміни і у державі. Пам’ятаю, як приємно було , бо мав нагоду провести Перше засідання сесії Бориславської міської Ради ,але вже нового, демократичного скликання.

Десь у той самий час почали створюватись різні товариства. Народилося і Лемківське Товариство . Як було добре, що вже якось сміливо можна було сказати : я – лемко...

А незабаром і головою Товариства мене обрали. Цікаво було: зустрічі , спогади, створення хору “Лемківська студенка”, виїзди на лемківські свята, проведення лемківського Кермешу у Бориславі, виїзди на лемківську Ватру на рідній Лемківщині... І кожного разу мені пригадувалися слова батька : може ти, сину, спробуєш.

1995рік... Я спробував. Правда , ще не зовсім я на лемківській землі ( з причин працевлаштування погодився на інший регіон)...Але то ще буде... А тим часом я відвідую Розділля. Відвідую цьоцю , котра і далі живе тут із своїми рідними.

Я зустрічаюсь з лемками у щоденному житті... чую милу говірку... чую молитви священика у лемківській церкві...

А Розділля розквітає... Нові і гарні будинки наповнили його. Тішить прохолодою річка, весело шумлять дерева, радують око доглянуті огороди і охайні та затишні подвір’я. Розділяни пам’ятають своїх колишніх мешканців. Деякі ще пам’ятають дзвінкий голос Парасі Грабані, котра співала у церковному хорі( моя мама)... Пам’ятають і багатьох інших. А я стараюся уявляти якими були мої дідусі і бабусі, адже я їх ніколи не бачив... То ж так цікаво, бо ім’я дідуся Івана ношу я...

Іван Ванца, лютий 2006
http://www.lemko.org.ua/spom.php?spom=wanca