Коли розпочалася війна, я разом з батьками і братами та сестрами (було нас п'ять душ, я — найстарший) жив у своєму рідному містечку (нині село) Бережниці. Сім'я наша жила бідно. Батько був некваліфікованим слюсарем. Невдовзі німці забрали батька на будівництво залізничного депо в м. Сарни. Родина почала голодувати. Батька відпустили тоді, коли я замінив його на будівництві.
Навесні 1943 року я прибув з товаришами в Бережницю на святкування Паски. Місцева управа визначила групу бережничан на роботу до Німеччини, в разі незгоди пригрозили, що спалять Бережницю. Серед призначених до вивозу був і я. Мені порадили дорогою втікати. Але не так воно сталося. В Дубровиці нас узяли під стражу. В Сарнах людей збільшилося. В Рівному декому вдалося втекти під приводом відлучитися попити води. В Дубному дехто стрибав з потягу, але німці стріляли по них з кулемета. Так ми доїхали до Перемишля. Тут нам влаштували медичний огляд і після того повезли вглиб Німеччини, в розподільчий табір. Це була Земля Північний Рейн Вестфалія. Всі поліщуки трималися одного гурту, тому всі ми й потрапили до одного табору — Вульфенлагер. Вульфен, Дорстен, Везель — це міста, що були неподалік. Табір оточений колючим дротом і сіткою в два рази ширшою, до 5 м. В середині табору знаходилися начальник табору Гохман, поліцаї та сторожові собаки. Неподалік табору, приблизно за 400— 500 м розташовувалася військова база, зі сховищами для амуніції, так звані бункери. Кожен був розрахований на 200 т військових матеріалів. Таких бункерів тут нараховувалося понад кілька сотень. Бункери замасковувалися лісом, кущами. Вся територія обнесена високою сіткою і військовими постами. На базі була розгалужена сітка залізничних колій та асфальтових доріг. Тут також знаходилися цехи, в яких заряджали гільзи до далекобійних гармат, реставрували відстріляні гільзи і багато чого іншого. Мене й декого з моїх товаришів направили до цеху, де виправляли, чистили, лудили відстріляні гільзи кількох калібрів. Цей цех називався гільзенріхтунг. На кожному робочому місці знаходилися таблички з написом: «Обережно, смерть! Робота надзвичайно тяжка, виснажлива, а харчування погане, — 600 грамів хліба на два дні. В обід давали черпак супу (називали його баландою). Перед роботою і після неї в таборі можна було взяти несолодкої «кави». Одне слово, «кав-кав та й плакати став». Свято було тоді, коли отримували хліб. До нього додавали 20 грамів масла чи маргарину. Інколи його замінювали сиром чи повидлом. Хлопці за один раз заїдали все, а потім два дні голодували. Таке харчування призводило багатьох до дистрофії. Я опух до пояса. Один хлопець із Моквина, високий на зріст, помер від недоїдання. На роботу і з роботи нас супроводжували поліцаї. На пропускному пункті кожну групу дуже пильно обшукувала військова адміністрація бази. Коли знаходили у когось щось із продуктів харчування, то били безжалісно. Тепер ще кілька слів про умови праці. В цеху ми працювали з німцями, які після роботи йшли додому. Нас же не відводили до табору, а нові «хазяї» забирали вантажити або ж розвантажувати вагони з боєприпасами. Після роботи в цеху це було надто тяжко. Водили нас також викручувати з розбомблених снарядів вибухові головки, що було дуже небезпечно. Потім їх відвозили на полігон і підривали. Запам'ятався мені такий страшний випадок. Мій односельчанин і однофамілець Антончик Іван Лврамович за номером ОА 196 був забраний з роботи в цеху на розвантаження дуже чутливих і небезпечних мін. Продукція була не тяжкою, але на кожній коробці напис: «Увага! Небезпечно!» В бункері працювало двадцять шість чоловік, переважно жінки. Були й німці, і німкені, але їх порівняно небагато. Коли прийшов майстер і побачив тут Івана, накинувся на нього: «Бач, прибочився до легенької роботи!» І забрав Івана на тяжку роботу, а через кілька хвилин у бункері стався страшний вибух. Загинули всі двадцять шість чоловік. Жодного тіла не знайшли. Під час похорон жертв несли всього дві труни. В одній символічно значилися німці, в другій — остарбайтери. Вибух був такої великої сили, що в радіусі п'яти кілометрів позлітали дахи з будинків і повилітали вікна. Зустрівшись з Іваном, я сказав, йому, що ми живемо на світі вдруге. Дуже багато завдавали нам неприємностей часті бомбардування цієї найбільш промислової частини Німеччини (Рурська область). Коли сирена сповіщала про небезпеку, ми залишали цех і виходили до бомбосховища і отримували вимушений відпочинок. Але дуже неприємно було вночі, коли охорона табору силою виганяла до бомбосховища і цим самим порушувала відпочинок. Після великих нальотів німці випускали на Англію по одній - дві ракети ФАУ-І, ФАУ - 2. Стартовий майданчик знаходився на відстані тридцяти кілометрів від нашого табору. (Це ми визначили по звуку). Під час одного з обстрілів нашої бази американцями був вбитий наш земляк із села Ремчиці Сарненського району Стельмах Олександр. Він працював на внутрізаводському локомотиві. Покійний ще лежав на смертному одрі, як у табір привели трьох американських полонених пілотів із піднятими вгору руками. Всі вони стали на коліна, перехрестилися, співчуваючи жертві. Потім озброєні націонал-фашисти вивели пілотів із табору до лісу, що був неподалік, і розстріляли їх. Один з них дуже довго пригладжував волосся на голові. Німецькі кати без жалю стріляли прямо в голову конаючій жертві. Стосунки з німецьким населенням були вкрай обмежені. Табір — закритого типу під охороною поліцаїв. Однак між нами і поліцаями спілкування було. Серед них траплялися і такі, які співчували нашому рабському положенню. На фабриці коло спілкування було ширшим. В цеху працювали німці, переважно старшого віку. Серед них зустрічалися і добрі люди. Так, зі мною при одній ванні працював Йоган, котрий говорив, що працювати треба повільно, щоб скоріше був капут Гітлеру і Сталіну. При бомбардуванні в бомбосховищі до мене притулилася німка, яка тремтіла від розриву бомб. Я їй сказав, що дуже голодний. Як виявилося потім, ця жінка очолювала один із складів. То вона й почала мене підгодовувати, забираючи мене на додаткові роботи. Коли не вдавалося мене забрати після роботи в цеху, вона відшукувала мене і давала хліб. Але були і такі, що відверталися від нас, лаяли за повільну працю. Підходили ми і до німецьких військових на базі, іноді вони теж давали нам хліб. Стосунки між німцями в тоталітарній Німеччині були набагато кращими, ніж в СРСР. Прикладом цього може послужити такий факт: напроти гальванічного цеху, де я працював, був цех, в якому закручували капсули і сортували порох в гільзах великого калібру для снарядів, що ними стріляли через протоку Ла-Манш. Уявіть собі, що цілий состав амуніції було повернуто назад. Адже жоден снаряд не вилітав з гармати. Порох в гільзах був так сортований, що не давав спалаху. На коробках — шифр, який точно вказував, хто і де їх виготовив. В цеху працювали німецькі дівчата, жінки, інваліди війни. Кара для них за цю диверсію була «страшна», їх усіх змусили у вихідний день переробити, мовляв, дівчата та хлопці під час роботи «хі-хі, ха-ха», та й наробили помилок.
Літо 1944 року, В таборі пройшла чутка про Другий фронт. Частину наших остарбайтерів відправили в інший табір. Я залишився на старому місці. Жити мені стало трохи краще, бо мені допомагала вище згадана німкеня.
Нарешті на фабриці-базі — незвичайні обставини. Кругом все заміновано, цокають годинникові механізми, які віщують вибухи. Знаємо, що трапилося при вибухові одного лише складу. В цеху тоді вже не працювали кілька днів. Займалися вантаженням амуніції на військові машини військ СС. Ці головорізи з черепами на кашкетах викликали страх. Того дня ми працювали довго без обіду. Німців, які зазвичай працювали з нами, не було. Ми поскаржилися, що хочемо їсти. Один із есесівців відкраяв кусень голландського сиру і дав нам. Ми думали, що вони нас знищать, але так не трапилося. В табір поверталися без супроводу поліцаїв. Дорогою ми зауважили, що один із німецьких офіцерів у чині капітана ножницями перерізав проводи замінування бази. Ми полегшено передихнули — значить, склади в повітря не злетять, що було б для нас неминучою загибеллю. Чулася стрілянина, горіли деякі приміщення на фабриці. В таборі нам дали обід, кухар навіть дав добавку. Але раптом в їдальні завалилася одна стіна. Ми швиденько кинулися до бараків, похапали свої клунки і поховалися в бомбосховище. Табірної адміністрації вже не було. Хтось, хто сидів біля входу в бомбосховище, зауважив, що бачить танки .з жовтими полотнищами. Це були легкі танкетки американського десанту. В канцелярії табору я знайшов свій паспорт, відірвав з нього свою фотографію. Коли вечоріло, до табірної загорожі наблизилися американські вояки, вони почали різати сітку і кликати нас до себе. Всіх примушували пригинатися. Так ми окремими групами почали рухатися далі на захід, до річки Рейну. Дорогою бачили на будинках білі прапори. Настала ніч, влаштувалися ночувати в невеликому лісі. Вранці рушили далі. Стрілянина, Раптом побачили, як американці ведуть полонених німців з піднятими вгору руками. А потім побачили, як німецькі солдати ведуть полонених американців також з піднятими догори руками. Суцільний жах. Наближаючись до міста Везель, побачили на узбіччі вбитих німецьких солдатів. На широкому просторі полів знаходилося багато планерів американського десанту. Ми зайшли в один такий планер. Він вміщав легку танкетку і всю її обслугу. Саме цей десант і звільнив нас з табору. На Рейні знаходилися німецькі укріплення, звідки стріляли німці.
Рухаючись далі, ми зустрілися вже з колонами регулярних американських військ. Коли ми увійшли в знищений дощенту Везель, то в місті не виявилося жодного німця, крім трупів. В підвалах ми знайшли багато харчів. У зруйнованому будинку німецького генерала (знайшли його мундир) виявили кримський напій, виготовлений 1868 року. Нарешті переміщеним особам наказали з'явитися в комендатуру. Тут кожному запропонували вибрати країну для поселення. Я дуже хотів додому — адже там залишилися батько, мати, брати, сестри. Радянське представництво нас охоче реєструвало. Невдовзі нас посадили в потяг і повезли в місто Магдебург, на Ельбі. Нас розрахували по сотнях, перевезли через міст і от ми вже опинилися в радянській зоні окупації. Нас, багатотисячний натовп, вивели на поле, де звеліли всі «зайві» речі залишити Дозволяли взяти лише білизну, ложку, посуд (кружку, миску, казан тощо). Потім вишикували нас у колони, оточили автоматниками і повели пішими далі на схід, у бік Берліну. Переночували в лісі. Йшов дощ. Ми хотіли їсти, але лише в обід привезли нам сало і сухарі, а воду роздобути важко, — довелося сьорбати з калюж. Бог змилувався над нами і послав дощ. В мене були тіснуваті черевики, тому намуляв кров'яні пухирі, і через те плентався в самому кінці багатотисячної колони. Нарешті під'їхала колона військових машин. Мені вдалося потайки вмоститися в одну з них. Після кількох годин їзди машину зупинили на КП. Тут і виявили непрошеного «гостя». Насилу вдалося переконати, що я пішки йти не годен, показав понівечені ноги. Відпустили. Йду. Бачу групу людей оточених автоматниками. Гукають: "Ти, власовець, іди сюди!» — «Який я власовець, я — остарбайтер». Так я опинився в місті Франкфурті - на - Юдері. Тут був фільтровочний табір імені Борисенка, для громадян СРСР. Один з офіцерів запропонував мені підробити ключі для кабінетів НКВД, за добру роботу він пообіцяв відправити мене першим додому. Так і сталося. Відправляли жінок, дітей, людей похилого віку і мене .в тому числі. Звичайно, після кількаденної фільтрації. Приїхали товарняком до Львова. Звідти різними потягами добрався до Сарн. Від знайомих дізнався, що батько мій загинув на фронті. Я гірко плакав, — а може, від того снаряда, який я вантажив у Вульфені?! Дома застав знедолену матір із чотирма меншими братами і сестрами. Тут мене як «бувалого» запросили воювати у знищувальний батальйон, тобто воювати зі своїми. Я відмовився — досить того, що воював з рідним батьком.
У 1945—1948 рр. я навчався в Костопільському педучилищі, а потім у Луцькому педінституті ім, Л. Українки. Працював на ниві освіти головним чином в Бережниці Дубровицького району Рівненської області. В 1966 році звільнили з роботи за націоналізм. До цього часу не знаю, у чому той «ізм» полягав.

АНТОНЧИК Антін Хомич, с. Бережниця Дубровицького району.
http://www.unitest.com/uahist/upa/vol2/ost002.html