Уродженці Рівненщини Валентина та Олександр Дуці ніколи не думали, що доля приведе їх на Волинь. Мали можливість залишитись жити у Латвії, яку вже вважають "Європою", потім у Костополі, але по-справжньому щасливими відчули себе тільки у невеличкому будиночку серед поля на хуторі біля села Сапогове.
     
     Олена ДУДКЕВИЧ
     
     ЗНАЙОМСТВО З ДІДОМ ДАНИЛОМ
     Валентина Дуць не знаходила собі місця. Хіба ж дивно: із ферми, на якій вона працює обліковцем, безслідно пропало кілька телят, а вся відповідальність тепер на її плечах. Де шукати? Куди іти? Вирішила податися в поле. Може, десь пасуться неподалік. Несподівано для себе побачила в траві літнього чоловіка. Підійшла. Розговорились. Дід Данило лежав горілиць, бо не мав сили піднятись, щоб добрести до хутора, де вже багато років жив самотою. Помаленьку доправила старого до хатини.
     Зайшла до кімнати і вжахнулась. Не думала Валентина, що людина може в таких умовах жити. Дев'яностолітній Данило Гнатович був майже незрячим і недужим чоловіком. Де вже йому було за порядком у домі стежити? Спитала, чи голодний, і по очах зрозуміла, що чоловік вже давно нічого не їв. Не чекала вечора. Зібрала в клунок харчі, які були вдома, і на велосипеді знову гайнула на хутір. Картина, яку побачила, вразила до глибини душі. Старенький чоловік обідав, а біля його миски зібрались щурі. Останнім часом вони були єдиними співмешканцями старого і завжди прибирали крихти з його столу.
     Відтоді Валентина Дуць і почала доглядати за одиноким дідом Данилом. Прибрала в будинку, побілила, з чоловіком Олександром вивезли увесь хлам. А коли придивився до них Данило Гнатович, то попросив, щоб до нього переїжджали, однаково жили на колгоспній квартирі, а тут, на хуторі, все-таки простір, можна хазяйнувати.
     Згодилася сім'я на таку пропозицію. До душі їм припав і дід Данило, і його хутір. Хотілося якогось осілого життя, бо до того немало по світу помотались.
     
     У ЛАТВІЇ БУЛО ДОБРЕ, А ВДОМА - КРАЩЕ
      Випускниця Костопільської школи, що на Рівненщині, Валентина свою долю мріяла пов’язати з педагогікою. Але спроба скласти вступні іспити до Рівненського педінституту провалилась. Вирішила податись у Латвію, де жила сестра. На вокзалі у Костополі познайомилась з Олександром. Тоді ще й не думала, що хлопець, який збирався до армії, а потім два роки писав листи, стане їй за чоловіка. Одне слово: доля! Побрались з Олександром в Україні, а жити поїхали до Латвії, бо Валентині потрібно було закінчувати навчання.
     - Ми були приємно вражені, коли нам як молодим спеціалістам дали велику простору квартиру, – пригадує Валентина Василівна. – Незабаром і дачу собі придбали, збудували там дерев’яний будиночок, розводили овець. Саша працював трактористом у селищі, я – завскладом на побутовому комбінаті. Та коли у дев’яностих роках у Прибалтиці почались заворушення, Олександр зажадав повернутись в Україну, хоч у Латвії до українців ставились дуже прихильно. Жаль було залишати обжите місце, друзів, але знала, що треба їхати за чоловіком.
     Батьківщина зустріла сім’ю Дуців не дуже радісно. Спершу кілька місяців жили в Олександрової матері на Рівненщині, згодом перебралися до Сашкових родичів у село Сапогів, що в Ківерцівському районі. Везли за собою нажите майно. Та найбільше, чим дорожили, - це корова німецької породи, яка давала дуже багато смачного молока. Перевезли її аж з Латвії. Щоб переправити через кордон, заплатили чималеньку суму грошей. Але це було того варте, адже завдяки цій корові ще не один рік сім’я мала в хаті і свіжу копійку, і молоко. Зі своїм хазяйством перебрались Дуці до діда Данила.
     Пригадують, з яким нерозумінням поставились до цього люди, вважали, що молода сім’я вигоди шукає, навіть приходили, коли Валі не було вдома, щоб подивитись, як вона за дідом доглядає. Та про який зиск могла бути мова, коли Данило Гнатович навіть пенсії не отримував, бо родичів, які б допомогли її оформити, у нього не було, а жив він лише із садка, який був найгарніший на всю околицю. Частенько до нього залазили злодії, і діти любили поласувати черешнями. “Не стільки з’їдять, як шкоди нароблять”, - сердився, бувало, дід. Валентина з Олександром подбали про те, щоб Данило Гнатович таки почав отримувати пенсію і хоч на схилі свого життя побачив світло у вікні. Найяскравіші спогади про діда лишились у дітей Валентини та Олександра Дуців – Юлі та Дмитра:
     - Дід Данило дуже добре знав німецьку мову, бо під час війни був у полоні і працював на одному з німецьких заводів, - розповідає Юля. – Тож і мене навчив цієї мови. У школі знала її краще, ніж українську, бо коли приїхала з Латвії, спілкувалась російською. Бувало, прийду зі школи, сяду біля діда, читаю йому завдання, а він розповідає мені, як треба писати, які відповіді на запитання давати.
     
     ЩОБ СПОКУТУВАТИ БОРГ ПЕРЕД МАТІР’Ю, ЗАБРАЛИ ЧУЖИХ ДІТЕЙ
     Така вже людська природа, що по-справжньому починаєш цінувати те, що мав, тільки тоді, коли втрачаєш. Звістка про смерть матері Валентину Дуць не просто приголомшила, а змусила переоцінити багато чого в житті. Четверо дітей, яких народила і виховала матір Валентини, роз’їхались по світу. Вона поховала чоловіка і лишилась зовсім одна. Почала хворіти, а одного дня її не стало. На похороні крізь сльози Валя зауважила, що біля труни стоять і плачуть двоє незнайомих підлітків. Почала допитуватись, хто це і довідалась, що останнім часом її матір навідували Тетянка та Василь – вихованці місцевого будинку-інтернату, розташованого неподалік. Мама їх дуже любила. Може, саме в них бачила своїх власних дітей. А вони відповідали їй взаємністю. Сумління не давало Валі спокою: “Я доглядаю чужу людину, а моя матір померла на самоті”... Рішення прийняла відразу, але хотіла порадитись з чоловіком та дідом Данилом.
     - Звісно, забирай їх до нас, дитино, - сказав дід.
     Тетяна і Василь, які закінчили дев’ятирічку і просто не знали, що їм робити далі, були просто щасливі, коли Валентина Дуць приїхала забирати їх з інтернату і почала оформляти опікунство. Чисельна родина тулилася в одній кімнатці старого будинку діда Данила (збудований ще у 1923 році). Згодом Василь пішов навчатись в профтехучилище, Тетяна закінчувала у Луцьку школу-інтернат, а щовихідних приїжджала на хутір. Тепер у неї була сім’я. Вона перейняла від Валентини Василівни усе, що повинна вміти робити жінка. Сьогодні Тетяна - матір двох дітей. Живе разом з чоловіком у Нововолинську, тож Дуці вважають себе повноцінними дідусем і бабусею. От тільки Василь, який подався на заробітки на Одещину, поки що пари добрати не може.
     
     КОМУ ЧУЖІ НАБУТКИ ОЧІ КОЛЮТЬ?
     Веселості, відкритості і оптимізму Валентини Дуць можна тільки по-доброму позаздрити. Здається, що нема на світі ситуації, з якої б вона не знайшла вихід. Коли колгоспна ферма у Сапогові розпалася і Валентина лишилась без роботи, вона загорілась бажанням придбати коні. Брат, який тоді працював в Уренгої, допоміг з грішми. Дуці були першими в окрузі, хто мав пару робочих коней. Олександр на той час працював бригадиром тракторної бригади у Липинах. Тож ліци до рук взяла Валя. Найняла в Сапогові хлопчину, який умів орати, платила йому тридцять відсотків зароблених грошей і разом з ним обробляла людські городи.
     Кожного року Валя продає биків, які за десять місяців їй вдається відгодовувати до 500 кілограмів. Має корову, півсотні індиків, свиней, курей, кролів. Молоко возити на базар не доводиться, бо його купують просто вдома старі клієнти, які пам’ятають Валіну корову німецької породи. А ще у спадок від діда Данила лишився пречудовий сад. Таких кремезних черешень, як на цьому хуторі, бачити раніше не доводилось. Господиня дому розповідає, щоб обірвати їх, приганяють підйомний кран, бо інакше й не дістанеш. Валентина з Олександром, які п’ять років тому поховали Данила Гнатовича, вже й самі чимало дерев тут посадили. От тільки бідкається Валя, що ніби й на хуторі живуть, а землі бракує. Річ у тім, що земельний пай, який Дуцям заповів Данило Гнатович, сім’ї виділили аж під Луцьком. А біля самого будинку – чужі паї.
     - Поки земля облогує, - каже Валентина Василівна, - то я пасу тут свою худобу. Але ж у будь-який момент її можуть забрати...
     Це не єдина проблема, яка хвилює господарів. За той час, що живуть на хуторі, їм довелося стільки пережити, що важко й передати. Досі не можуть збагнути: чому хтось ртуттю отруїв їхню корову, яку вони привезли з Латвії, свиней, курей?.. Найстрашніше, що пережили, коли три роки тому на Благовіщення їм підпалили хліва. Тоді у полум’ї спопеліли свині, птиця, згорів трактор, інше майно. Вдалося врятувати тільки корову і коней.
     Дуці вже відбудували хлів. Їздили кіньми аж у Сокиричі, де розбирали приміщення військової частини, щоб набрати цегли. Стіни мурували Олександр із сином Дмитром. Валя місила розчин, донька Юля теж у підсобниках була. Тож віриться, що й дім, який родина заклала на хуторі, незабаром засвітиться ясними вікнами.
     - Колись у мене запитали, яка моя найбільша мрія, - розповідає Валентина Дуць. – Я відповіла, що мрію жити на цьому хуторі, хазяйнувати, розбудуватись, щоб діти біля мене жили. Так заповідав мені дід Данило. І нехай нас заганяють у глухий кут, хай ставлять палки у колеса, ми не здаємось, бо цей куточок землі став для нас вже рідним.