(до 100-річчя від дня народження українського політичного та військового діяча Тараса Бульби-Боровця)

Українцям добре відомі імена борців за волю і незалежність України – Симона Петлюри, Степана Бандери, Романа Шухевича, Євгена Коновальця, Андрія Мельника. У цей перелік очільників національно-визвольних змагань українського народу за Українську Самостійну Соборну державу, безперечно, входить могутня постать поліського отамана Тараса Бульби-Боровця – українського політичного та військового діяча. 9 березня 2008 року українська громадськість, зокрема на Рівненщині, відзначала 100-річчя з дня його народження.

Народився Т.Боровець у с.Бистричі Березнівського району Рівненської області в незаможній, багатодітній селянській родині, що нараховувала дев’ятеро дітей. Село було віддалене 5 км від радянського кордону, що автоматично вносило своєрідний вплив на життя цього краю. Працювати Тарас почав рано, щоб допомагати утриму¬вати родину, тому освіту здобував самотужки, не¬регулярно, в міру вільного часу. Про це він у своїх спогадах згадує: „Почалися довгі літа наполеглої праці та науки. Від рання до смеркання в кар'єрі, по ночах зубріння”.

В 1931 році Т.Боровець був мобілізований до польської армії, але через брак середньої освіти не мав змоги довчитись до старшинської школи. Своїм наполегливим зусиллям, працюючи змалечку в каменярстві, він вибився з нужденних заробітків низового робітника до рівня каменярсь¬кого майстра. В 1933 році Тарас почав реалізувати план по створенню приватного підприємства з видобутку граніту. Один з пунктів плану передбачав на зароблені гроші проводити серед робітників велику громадську та революційно-політичну роботу.

Влітку 1934 року після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького почалися масові арешти на Поліссі. Не уникнув цього й Тарас Боровець. Польська поліція, підозрюючи його у приналежності до ОУН у 1934 році відправила до концтабору Береза Картузька. На початку Другої світової війни Т.Боровець знаходився на території окупованої німцями Польщі, де мав ма¬газин церковних виробів у Холмі. Прибувши у серпні 1940 р. нелегально з-за кордону на територію СРСР, Тарас Боровець у Степанському, Людвипільському, Рокитнівському та інших районах Рівненщини намагався створити уенерівську повстанчу організацію. Та частина цього підпілля була розгромлена органами НКВС вже протягом 1940-41 років, але сам керівник уникнув арешту.

Військові формування під командуванням Тараса Боровця діяли на території Рівненської та Житомирської областей у період з 1941 року по 1943 рік і мали різні назви – УПА „Поліська Січ”, УПА, УНРА. Зокрема у період з 28 червня 1941 року по 16 листопада 1941 року ці військові формування використовували назву „Українська повстанська армія „Поліська Січ”, що за різними оцінками нараховувала від 1000 до 2000 вояків. Спочатку військове формування УПА „Поліська Січ” намагалося дезорганізувати запілля відступаючих радянських частин, завертало назад групи мобілізованих людей, збирало розвідувальну інформацію. Відділи „Поліської Січі” знаходились у Клесові, Рокитному, Олевську і певний час нараховували біля 1000 учасників. По прибутті німецьких військ на Полісся формування було офіційно легалізоване німецькою військовою владою.

21 серпня 1941 року „Поліська Січ” звільнила від більшовиків містечко Олевськ на Житомирщині. Сюди переїжджає штаб, організовується нова підстаршинська школа, місцева міліція та самоуправа, починає виходити тижнева газета „Гайдамака” як орган „Поліської Січі”. „Від половини серпня до половини листопада 1941 року Олевськ був справжньою столицею, – пише Бульба-Боровець, – щось на зразок окремої абсолютно суверенної української національної республіки, яка мала свою територію, що її виборола від ворога, свою адміністрацію, своє військо, своє законодавство воєнного часу, свій суд, свою виконавчу владу. Німецький окупант на цю територію не показувався, а залишки більшовицького окупанта були розгромлені”.

У листопаді 1941 року німці зробили спробу ліквідувати Олевську республіку. До Олевська приїхав гебітскомісар з Рівного, який поставив вимогу, що „Поліська січ” повинна виконувати накази німецької влади. Тоді Тарас Бульба після переговорів з генералом Кіцінгером приймає рішення офіційно ліквідувати „Поліську Січ”, оскільки німці не захотіли визнати її спеціальною військовою українською частиною. „Сам момент ліквідації останнього Олевського гарнізону був дуже драматичний, – згадує отаман. – Олевський курінь був зібраний на площі для останнього звіту та зачитання ліквідаційного наказу. З очей всього куреня бризнули сльози! Я був до того схвильований такою несподіваною картиною, що не міг промовити ні слова...”.

16 лис¬топада 1941 року Олевський гарнізон (200-300 вояків) німці роззброїли і „Поліська Січ” була розпущена. Архівні матеріали, що зберігаються у Державному архіві Рівненської області, свідчать, що вже 16 листопада 1941 року наказом № 21 отаман розпустив основну масу січовиків. „Нараду відкрив Тарас Бульба о 19-й годині. Пояснивши в коротких словах політичну і воєнну ситуацію України, і стан, в якому знаходиться повстанський відділ „Поліська Січ”, отаман Бульба підкреслив, що „Поліська Січ” в таких умовах далі існувати не може і тим самим, на його думку, який би то не був великий жаль, відділ потрібно на деякий час розпустити...”. Так відбувся перший розпуск цього військового формування, спричинений браком керівного складу та неможливістю матеріального забезпечення такої великої кількості людей. Тарас Бульба, його штаб і частина вояків перейшли на нелегальне становище.

Другий етап діяльності отамана розпочався навесні 1942 року, коли він з групою своїх прибічників у кількості близько 100 чоловік таємно пішов у ліси в районі між Костополем і Людвиполем, де створив повстанський табір. Німецький звіт, що дійшов до нашого часу, повідомляє: „Тарас Боровець ... думав, що утворення „Поліської Січі” буде йому основою для створення у майбутньому української армії. Але тепер він бачив, що його плани і сподівання провалилися. У лютому 1942 р. він зробив спробу знову розпочати переговори з німецькою владою... однак вони виявились безуспішними”. Масовий терор німецької окупаційної влади підштовхнув отамана до переформування демобілізованих сотень „Поліської Січі” в Українську Повстанську Армію з метою боротьби проти німецького свавілля на українських теренах і, зокрема, на Волинському Поліссі, де містилась основна база бульбівських формувань.

Щодо нової структури УПА, то, за спогадами Тараса Боровця, вона складалася з п’яти сотень на початку свого існування. Під час акцій сотні могли ділитися на оперативні групи чисельністю 5-10 вояків, що давало змогу проводити блискавичні й непомітні для ворога операції в поліських лісах. „З квітня до середини червня, – за спогадами Боровця, – тривав перший етап боротьби з нацистами. Протягом половини квітня та цілого травня почали злітати в повітря автомашини та різні установи Кохової аристократії в Україні”.

У другій половині чер¬вня 1942 року Бульба-Боровець надсилає рейскомісару України Еріху Коху написаний в дуже гострій формі лист. Отаман застерігає німецьку владу від подальших каральних дій проти українського населення. Якщо ж терор не припиниться, то УПА розпочне широкомасштабні бойові дії. Проте окупаційна влада лише посилила репресії проти мирного населення. Тому з другої половини липня командування УПА видало наказ „негайно розпочати другу фазу збройної акції проти гітлерівців...”.

Щодо кількості збройної сили Тараса Бульби, то подання радянських партизанів стверджують, що „Боровець розпов¬сюдив свій вплив на навколишні населені пункти Людвипільського, Костопільського і Степанського районів і у 1942 році його загін зріс до 700 чоловік”. Існують інші доне¬сення до Центрального штабу партизанського руху, в яких йшлося, що у підпорядкуванні Тараса Бульби було від 5000 до 10000 вояків, але вони виглядають малопереконливо, бо для такої кількості людей отаман не мав ні зброї, ні командирів.

Практично тактика його дій виглядала так: організаційне ядро – 200-300 вояків – перебувало у лісах, а решта учасників проживала легально по селах і становила мобілізаційний резерв, який збирався на проведення операцій. З одного боку це давало істотну перевагу – ворог не міг вста¬новити точної чисельності формувань, з другого – мало серйозні недоліки: слабка дисципліна та недосвідченість багатьох вояків, які звикли до „мирного” життя.

Наприкінці 1942 року Бульба-Боровець розгорнув значну дипломатичну діяльність. Прагнучи мирного здобуття Україною незалежності, намагаючись зберегти життя своїх вояків і українську націю, вів переговори з обома ворогами України – німцями і більшовиками. Німці намагалися кількаразово шляхом переговорів вивести непокірного отамана і його людей з підпілля, але Тарас Боровець не погоджувався на жодні умови, хоча активні бой¬ові дії припинив. На переговорах з радянськими партизанами, як розповідає у своїх спогадах Бульба-Боровець, домовилися з підполковником Лукіним про нейтралітет та узгодили паролі. Але втративши можливість перетягти УПА на свій бік, взимку 1943 року більшовицька Москва оголосила українських національних партизанів „бандитами”. Радянські партизани отримали наказ винищувати українських націоналістів і в односторонньому порядку порушили нейтралітет. Розпочалися серйозні конфлікти з повстанцями. Також у той час на Волині й Поліссі велись розмови про створення спільного повстанського штабу між представниками ОУН(б), ОУН(м) та отаманом Тарасом Бульбою. У травні 1943 року переговори з ОУН(б), які були спрямовані на створення спільного штабу і об’єднання всіх повстанських відділів в єдину Українську Повстанську Армію, на жаль зазнали невдачі. Починаючи з другої половини травня 1943 р. бандерівці посилили тиск на бульбівців. Зокрема, 20 травня вони видали відозву „Українці”, де назвали Боровця отаманом-ворохобником. Цей факт підтверджують матеріали НКВС, де йшлося про те, що в травні 1943 р. „бандерівський” провід ОУН видав наказ УПА роззброїти „бульбівців”. Через цей конфлікт отаман перейменував свої загони в Українську Народну Революційну Армію (УНРА) і видав наказ про її розпуск та перехід у підпілля.

Та навіть такий захід вже не міг реанімувати згасаючий бульбівський рух. Збройного протистояння та пролиття братньої крові поліський отаман допускати не хотів, тому 5 жовтня 1943 року видає останній наказ № 105 „До командирів, козаків і всіх членів УНРА”, яким розформовує УНРА і переводить людей у підпілля, припинивши відкриту збройну боротьбу.

У листопаді 1943 року отаман Тарас Бульба-Боровець і його ад’ютант сотник Жданович (Олег Штуль) вирушають до Рівного на зустріч з представниками німецької окупаційної влади, які перед цим отримали меморандум під назвою „До Уряду Німецького Рейху в Берліні” з політичними умовами. Німецькі окупаційні органи не збирались виконувати ніяких умов Т.Бульби-Боровця, вони лише намагались знешкодити його як одного з ватажків руху опору на Волині і Поліссі. Тому Тараса Боровця і його ад'ютанта Олега Штуля заарештовують і ув’язнюють у концтаборі Заксенхаузен.

У 1944 році німці знову спробували розіграти українську карту і випустили політв’язнів-українців на волю. Тарас Боровець був запрошений як інструктор до спецшколи німецької розвідки і очолив українську групу у складі 50 чоловік, яка мала бути десантована на Волинське Полісся. У 1945 році у складі керівництва цієї школи він опинився в американській зоні оку¬пації.

Перебуваючи за межами України, Тарас Боровець у 1947 році з колишніх вояків-українців на території Німеччини засновує Українську Національну Гвар¬дію (УНГ), активно підтримує відомого письменника та гро¬мадського діяча Івана Багряного, який написав памфлет „Чому я не хочу повертатись у СРСР”, що був зачитаний на засіданні ООН і відіграв помітну роль у долі українських ем¬ігрантів.

З 1948 року проживав в еміграції в Канаді. Тут він організовує випуск низки видань, які нелегально переправлялися в Україну, де вояки УПА вели героїчну боротьбу проти сталіністів. Ці видання піднімали дух вояків, вселяли їм віру в їхню перемогу. Це – „Бюлетень Головної Команди Української Національної гвардії”, „Меч і Воля”, вишкільні зошити „Військова справа”, в яких він передає свій бойовий досвід молодим. Випустив отаман ряд окремих видань. Досить цікаві, наприклад, у цьому плані „Короткий нарис історії, ідеологічно-моральні основи та політична платформа Української Народної Революційної Армії”, „Кредо Революції”, що вийшли друком у 1946 році в Парижі. В 1951 році випущено брошуру Т.Боровця „Збройна боротьба України”, у якій її автор у досить стислій формі висвітлює етапи важкої боротьби, яку вів за свою самостійність український народ, починаючи з 1917 року й до 1950-го. Закінчується праця пророчими словами: „Починаючи від 1917 року, український вояцький стан гідно бореться за ідеали Української Народної Республіки. Ми маємо всі підстави вірити, що він переможе. Так є! Україна бореться, і Україна переможе!”.

Але вінцем отамана слід вважати його книгу „Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади”. Книга ця складається з 4-х частин, заголовки яких розкривають їх зміст – „Між двома війнами”, „Революційно-партизанська боротьба проти більшовиків”, „Революційна боротьба проти Гітлера”, „Дальша боротьба України проти комуністичної Москви”.

Та авторові не судилося дожити до появи друком його спогадів: він помер 15 травня 1981 року, тобто за кілька місяців до виходу у світ книги. Вихід у світ цієї книги став великою подією в історії України. Проте впродовж багатьох років жителі України були позбавлені можливості знайомитися з цією цінною працею, у якій у всій своїй величі постають мужні борці за честь, свободу й незалежність України. І лише тоді, коли Україна зробила перші кроки до своєї справжньої самостійності, ця книга потрапила нарешті до Батьківщини свого автора й відразу завоювала заслужену повагу. Ця книга – пам'ятник тим героям, патріотам, хто у страшні часи Другої світової війни взяв у свої руки зброю і воював за Соборну, Незалежну, Самостійну Україну і, не вагаючись, віддав за цю священну справу найдорожче – своє життя, часто таке молоде. Похований отаман, генерал-хорунжий, кавалер вищих українських нагород – Воєнного Хреста та Хреста Українського Вільного Козацтва – з військовими почестями у присутності тисячі людей на українському Пантеоні-кладовищі в Бавнд-Бруці під Нью-Йорком. Український народ, а зокрема рівняни, свято бережуть світлу пам'ять славного сина землі Поліської. В червні 1996 року на батьківщині отамана, генерал-хорунжого Т.Боровця (Бульби) відкрито меморіальну дошку і пам'ятний знак. 15 травня 2005 року, у Березному відбулося відкриття першого у світі пам'ятника нашому видатному земляку – Тарасові Бульбі-Боровцю.

Рішенням обласної ради 2008 рік в Рівненській області проголошено Роком видатних громадсько-політичних діячів національно-визвольних змагань ХХ століття Степана Бандери та Тараса Бульби-Боровця.

З метою належного відзначення 100-річчя з дня народження військового і політичного діяча, командувача відділів „Поліська Січ-УПА-УНРА”, генерал-хорунжого, публіциста, Тараса Бульби-Боровця розпорядженням голови облдержадміністрації затверджено відповідні заходи та склад оргкомітету з їх підготовки і проведення. До складу оргкомітету увійшли представники облдержадміністрації та облради, Березнівської райдержадміністрації та райради, державного архіву Рівненської області, Рівненського обласного краєзнавчого музею.

Так, у березні цього року на Рівненщині відбулися урочистості, мітинги, науково-практичні конференції та інші заходи за участю представників від влади, обласних організацій політичних партій та громадських організацій, науковців, дослідників, студентів та учнів Рівненщини. 6 березня в Рівненському обласному краєзнавчому музеї відбулося відкриття виставки, присвяченої 100-річчю з дня народження Тараса Бульби-Боровця, на якій представлено матеріали з фондів державного архіву Рівненської області та Рівненського обласного краєзнавчого музею. 8 березня з цієї ж нагоди в Рівненському обласному академічному українському музично-драматичному театрі відбулися урочистості та концерт. Перед присутніми виступили керуючий Рівненською єпархією УПЦ КП митрополит Рівненський і Острозький Євсевій, заступник голови облдержадміністрації С.Павлюк, завідуючий кафедрою історії України РДГУ В.Гайбонюк, офіцер особистої охорони Т.Бульби-Боровця М.Ширко та інші.

9 березня в Рівному керуючий Рівненською єпархією УПЦ КП митрополит Рівненський і Острозький Євсевій провів чин освячення наріжного каменя на місці спорудження пам’ятника Т.Бульбі-Боровцю.

Цього ж дня в м.Березне біля пам’ятника Т.Бульбі-Боровцю відбувся мітинг за участю представників влади Березнівського району нашої області та Олевського району, що на Житомирщині, районних організацій політичних партій. Також в м.Березне на приміщенні районного краєзнавчого музею відкрито барельєф Т.Бульби-Боровця.

Матеріали до загальнообласного
Дня інформування населення
25 березня 2008 року